МИРЯНСЬКІ РУХИ Й ОРГАНІЗАЦІЇ В УГКЦ ТА СПЕЦИФІКА ЇХ ДІЯЛЬНОСТИ

о.Василь Білаш

 

І. Історичний огляд мирянських рухів УГКЦ

 

Говорячи про мирянські рухи в Церкві, важливо усвідомити, що сама Церква є рухом, який переображує світ у Царство Боже. Відповідно місія мирянських рухів є апостолятом мирян.Це місіядоручена всім християнам самим Христом:«Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (Мт 28:19).Це продовження місії Церкви там, де вона ще інституційно не є утверджена. Отці ІІ Ватиканського собору наголошували: «Апостолят мирян — це участь у самій спасительній місії Церкви […]. А миряни, покликані зокрема на те, щоб Церкву унаявнити та здійснити в тих місцях й обставинах, де вона може стати сіллю землі тільки через них»^[1].

Мирянські рухи повстають переважно спонтанно, сповнені якоюсь великою ідеєю чи запалом харизматичного провідника[2]. Такі рухи відповідають духу часу, контексту історичних подій, суспільних потреб і розпізнаються по плодах своєї діяльности; коли ж справді сприяють будуванню Церкви, тоді їх підтримуєцерковний провід.

Упродовж історії Вселенської Церкви виникало багато різноманітних мирянських рухів. Одним із першихтаких масовихмирянських рухівбуломонашество, яке знайшло своє особливе місце у Церкві.Відтакпоставалимісійні рухи,монаші чини, інститути богопосвяченого життя, католицькі спільноти й організації, федерації, асоціяції та союзи. Наприкінці XIXстоліття такі об’єднаннясформували рух Католицької Акції в Італії та по всій Європі, а сьогодні він існує поширивсяпо всьому світі. У нашій Церкві мирянський рух ХХ ст. протистояв безбожницьким тоталітарним режимам,зберіг віру в часи підпілля Церкви та відігравав важливу роль у легалізації Церкви, та в змаганні за патріярхат. Звичайно,в історії виникало й багато мирянських рухів, які без належного духовного проводу спричинялися до виникнення сект, розколів, схизмізмушувалиЦеркву замислюватися над причинами їх появи.

 

Церковні братства Київської Церкви

У нашій Київській Церкві знаємо про мирянські рухи XVI-XVIII ст., об’єднані у церковні братства при катедральних храмах великих міст[3]. Такі братства завдяки добрій організованості мирян провадилиактивну діяльність у церковному, суспільному такультурному житті. Основним їхнімзавданням було моральне та релігійно-церковне виховання молоді, підвищення освітнього рівня суспільства.Братства сприяли заснуванню шкіл, бібліотек і друкарень для видання книг. Окрім цього, вонипровадили харитативну діяльність, допомагали хворим та бідним. Найбільші і найвпливовіші братства мали«ставропігію», що часто протистояли місцевим ієрархам[4].У такій формі братства проіснували до першої половини ХVIII століття, а відтак переважно переформувалися в інститути.

 

Мирянський рух «Католицька Акція» в Галичині

Надзвичайно пліднимі стрімким періодом розвитку та становлення мирянського руху в УГКЦ був початокХХ століття. На тойчас в Європі вже активнорозвивався мирянський рух під назвою «Католицька Акція»,визнаний і підтриманий папою Пієм Х у 1905 році, як відповідь мирян на антирелігійну пропаганду.Папа Пій ХІ «підвищив статус мирянських організацій, надаючи світським католикам право апостольської праці у суспільстві нарівні з Церквою», а 23 грудня 1922 року енциклікою«Ubi arcano Dei»заснувавКатолицьку Акцію як інституцію, яка є «мирянським рухом у ієрархічному апостольстві Церкви для захисту основ віри і моралі, відновлення християнського розуміння родини і суспільства»[5]. 

Митрополит Андрей Шептицький не боявся переймати добрий досвід західних спільнот і рухів, скаутських організацій, а також монаших чинів, якіприродно вливалися у життяі літургійну традицію УГКЦ та давали рясні плоди. У 1931 р. єпископат Греко-Католицької Церкви офіційно запровадив Католицьку Акцію в Галицькій митрополії.Її координувала новостворена структура зі своїм статутом – Генеральний Інститут Католицької Акції (ГІКА)[6].Це був період потужного розвиткуапостоляту мирян: католицьких парафіяльних об’єднань, братств, марійських товариств, дитячих і молодіжних рухів, де відбуваласявідповіднахристиянська формація і виховання. Так, наприкінці1930-х років Марійське Товариство Молоді нараховувало 22 тис. членів (341 гурток), Товариство Пресвятої Євхаристії  – 54 тис. членів (491 гурток),Апостольство Молитви –близько 32 тис. членів (557 гуртків), товариство «Скала»– 14,5 тис. членів (289 гуртків)[7].

Окрім цього, успішна праця з людьми на парафіях і будування платформи довіри в економічних питаннях далистрімкий розвитокінфраструктури: «15 народних банків з церковним капіталом, майже 2000 кредитних кооперативів, 1600 сільськогосподарських кооперативів, 5000 приватних підприємців, 36 заводів, 28 фабрик, 120 магазинів, 120 000 гектарів землі, залізниця та інше майно, 1 мільйон 500 тисяч вірних, що працювали в даних структурах»[8].

Розбудовуючи апостолят мирян, митрополит Андрей намагався«через мережу мирянських організацій поширювати у світському середовищі католицьку свідомість»[9] та євангельські цінності. Метою Митрополита було через рух Католицької Акції«підготувати кадри світських апостолів, які повинні були виховати українську молодь в євангельському дусі на справжніх воїнів Христових»[10].

 

Рух мирян підпільної Церкви в Україні

Із приходом у 1939 році на Західну Україну тоталітарної комуністичної влади діяльність релігійних та громадських організацій було заборонено. Усіх єпископів УГКЦ разом із Главою Церкви Йосипом Сліпим у 1945 році було арештовано, а саму УГКЦ було ліквідовано на Львівському псевдособорі 8-10 березня 1946 р.Багато священиків і мирян, які не погодилися перейти на православ’я,стали жертвами репресій, і потрапили в табори та на заслання. УГКЦ майже на півстоліття була загнана у підпілля. У цей важкий для Церкви період випробувань (1946-1989) «саме впокорені та переслідувані родини [миряни] стали вогнищами, в яких збереглася віра в Бога, де нові покоління отримали дар віри, стаючи справжніми домашніми Церквами»[11].

До підпілля належним чином приготував Церкву митрополит Андрей Шептицький, уклавши«Правила для мирян Василіянського чину».На основі монашогочину отців василіян та згромадження отців-редемптористів почав формуватися так званий третій чин – мирянський[12]. Базовими спільнотами для третього чину в Україні стали різні молитовні рухи, насамперед Апостольство молитви (під опікою отців-василіян) та Архибратство Матері БожоїНеустанної Помочі (під опікою отців-редемптористів). Треті чинивідігравали важливу роль у часи підпілля:вони підтримували священиків, допомагали в організації підпільних богослужень,збереженні ікон та літургійної атрибутики,поширенні релігійної літератури.Від часу легалізації УГКЦ значення третього чину стало другорядним, а сам рух знову повернувся до своєї попередньої форми молитовного руху.

 

Патріярхальний рух у діяспорі

У другій половині ХХ століття серед мирян діяспори виник і розвинувся патріярхальний рух. Поштовхом до цього стало звільнення з ув'язнення глави УГКЦ Йосифа Сліпого у 1963 році. Його харизматична постать стала символом майбутнього воскресіння УГКЦ і українського народу. На II Ватиканському Соборі він висунув ідею патріярхату УГКЦ, яку підхопили миряни в різних куточках світу. Йосиф Сліпий об'єднав довкола себе розкиданих по світі українціві став у центрі мирянського руху не тільки як Глава Церкви чи духовний батько, алеяк провідник цілого українського народу[13].

Для втілення ідеї патріярхату миряни діяспори створили організацію з чіткою метою, цілями і функціональною структурою – Комітет за патріярхат Української Католицької Церкви, що згодом перетворився у Світовепатріярхальнетовариство. Деякі ідеї творці патріярхального рухузапозичили від міжвоєнноїКатолицької Акції, хоч акцент був поставлений не на душпастирстві, а на змаганні за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви (УКЦ)[14].Оскільки творці нового руху намагалися зреформувати не життя окремих церковних груп чи спільнот, а оновити життя всієї УКЦ, патріярхальний рух став рухом реформаторським[15]. Деякою мірою він «був схожий з рухом церковних братств у Київській Церкві напередодні Берестейського порозуміння»[16]. На фоні ІІ Ватиканського собору, на якому відбулося певне переосмислення ролі мирян,члени патріярхального руху відважилися ставити перед ієрархією Церкви глобальні і болючі питання, на які в той часне було однозначної відповіді.Члени руху часто намагалися вирішити всі питання в якнайшвидшому часі. Це створювало напругу не тільки між мирянами та ієрархією Церкви, а й серед духовенства.

Хоч і патріярхальний рух був рухом «знизу»,він не охопивширокі маси людей, як це було за часів митрополита Андрея, а лише небайдужу інтелігенцію й освічених мирян. Причиною цього було те, що загальне душпастирство (хоч і заторкувалося) не входило до пріоритетів руху, а тому не тільки прості миряни, але й прості священики не чулися в силі долучатися до«великої церковної політики». Хоч патріярхальний рух не досяг своєї мети за короткий час, як цього очікувалося, але завдяки йому була проведена титанічна праця для розвитку Церкви в діяспорі та її віднови в Україні,що дало надзвичайно великі плоди на шляху до основної ціліруху,до якої ще й сьогодні прямуємо.

 

Рух мирян в Україні за легалізацію УГКЦ

Зі смертю Сталіна на початку 1953 року розпочалась відносна лібералізація тоталітарного режиму, так звана«хрущовська відлига». У тому часіучасники підпільної Церкви почали добиватися своїх прав і офіційної леґалізації УГКЦ. Щораз голосніше і сміливіше заявляла про себе «катакомбна Церква» через численні заяви віруючих і духовенства, богослужіння і відкриту душпастирську діяльність підпільних греко-католицьких священиків[17].

Наприкінці 1980-х років у підпільній УГКЦ в Україні почалися суттєві зміни. З одного боку, відчувалася криза підпільної Церкви через старіння вишколених священиків, а з другого – верталися із заслання дисиденти, які почали формування організаційних структур для боротьби за легалізацію УГКЦ у Радянському Союзі. Відповідальність за це взяла на себе «Ініціятивна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви», що сформувалась у Комітет захисту Української Католицької Церкви і видавала підпільний бюлетень «Хроніки Католицької Церкви в Україні». Очолив цю Групу дисидент і багаторазовий в’язень радянських таборів Йосиф Тереля, якого після арешту у 1982 році замінивВасиль Кобрин (до свого арешту у 1984 р.)[18]

25 березня 1984 року Папа Іван-Павло ІІ здійснив акт посвячення світу та Росії Непорочному Серцю Марії, чим виконав прохання Богородиці у Фатімі[19].Результат посвяти незабарився, Богородиця виконала свою обіцянку.Наступного 1985 року генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, який і розпочав політики перебудови і гласности та взяв курс на демократизацію країни.Тоді з тюрем було звільнено багато політв’язнів, зменшено цензуру. У 1987 році вийшов на волю відомий політичний в’язень Іван Гель, який повернувсядо Львова йочолив Комітет захисту УГКЦ.

Вірні підпільної УГКЦ під проводом свого духовенства 4 серпня 1987 року голосно заявили про свій вихід з підпілля у зверненні до папи Івана Павла ІІ та Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова:

 

«Ми, єпископи, священики, монахи, монахині і вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що, у зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм 1000-ліття хрещення України, уважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Католицької Церкви в СРСР. Однозначно звертаємося через Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля»...[20]

 

Відтак відбулася ціла низка заходів, які сприяли легалізації УГКЦ: події святкування 1000-ліття хрещення України-Русі у 1988 році, ланцюгове голодування духовенства і вірних на Арбаті в Москві від 16 травня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ, відкриті багатотисячні маніфестації та богослужіння (починаючи від неділя 17 вересня 1989 року у Львові, де понад 200 тисяч греко-католиків вийшли на вулиці міста і спільно молилися Божественну Літургію) тощо. Після зустрічі Михайла Горбачова з папою Іваном-Павлом ІІ в Римі 1 грудня 1989 року греко-католикам дозволили реєструвати свої громади[21].

 

Початки відбудови церковних та мирянських структур

Після легалізації УГКЦ рух мирян почав переформовуватися з підпільних у офіційні організовані структури. Після повернення в Україну31 березня 1991 року Глави УГКЦ Мирослава-Івана (Любачівського) розпочався період активної відбудови церковних і мирянських структур та організацій. А у 1994 р. було відновлено Львівську Богословську Академію для формації мирян. Як відповідь на потребу у знаннях та навиках серед молодих активних мирянза рішенням Синоду єпископів УГКЦ від 14-21 жовтня 1996 р. при академії було створено Катехитично-педагогічний інститут, а в 2004 році – Центр мирянського лідерства (з 2010 року – Інститут лідерства і управління)[22].

У 2006 р. декретом блаженнішого Любомира Гузара було створено Комісію у справах мирян, яка є виконавчим і дорадчо-консультативним структурним підрозділом Курії Глави УГКЦ. Мета діяльностицієї комісії− «допомагати Главі УГКЦ у формуванні та реалізації програм УГКЦ у сфері підтримки і координації апостоляту мирян УГКЦ, об’єднаних в організації, товариства чи структури, діяльність яких поширюється поза межі однієї єпархії УГКЦ; налагодження з ними співпраці для реалізації рішень Глави УГКЦ та Синоду єпископів УГКЦ»[23].

 

 

ІІ. Мирянські рухи та організації сьогодні

 

Сьогодні більшість мирянських рухів, які мають мережу своїх спільнот у різних єпархіях, є переважно аналогами західних мирянських рухів: «Віра і Світло», «Подружні зустрічі», «Рух за Життя», «Католицьке скаутство Європи» тощо. Багато спільнот, які творяться при парафіях, не мають своєї організованої структури, яка би сприяла ширшому розвитку, а отже, є дуже локальними. Завдання комісії УГКЦ у справах мирян– виявляти добрі харизми спільнот і поширювати їх по всій Церкві, а також налагоджувати їх координацію.

В УГКЦ також діють такізагальновідомі католицькі організації як «Карітас України»та«Мальтійська служба допомоги», які не прив’язані до парафій. У 2013 році в Україні почала діяти найбільша чоловіча організація «Лицарі Колумба», спільноти якої, попри дуже чітку координацію на всіх рівнях, мають прив’язання до парафій.

     Загалом мирянські спільноти можна класифікувати за різними критеріями та харизмами. Вони бувають припарафіяльні, харитативні, молитовні, біблійні, молодіжні, родинні, харизматичні та інші.Для кожної спільнотипритаманні, як правило, кілька вище перелічених характеристик чи ознак.

 

Припарафіяльні спільноти

З душпастирського погляду кожна мирянська спільнота мала би бути прив’язана до певної парафії, як і кожен мирянин має належати до конкретної парафії. Проте є спільноти, які немислимо уявити собі поза парафіяльним життям. Такими спільнотами є Вівтарні та Марійські дружини, молитовні спільноти і братства, біблійні гуртки, парафіяльні парафіяльні ради і хори.

 

Вівтарні і Марійські дружини

Спільноти Вівтарних та Марійських дружин є так глибоко закорінені у самій природі парафії, мають такий тісний зв’язок із богослужінням і храмом, що фактичноформують«обличчя» парафії. Завдяки своїм основним харизмам – служінні у храмі та набогослужіннях, ці спільноти закладають міцний фундамент віри і любови до своєї Церкви у душах молодих хлопців та дівчат. Це дає змогу формувати чисельні покликання до священичого та монашого стану, а тому особлива увага духовенства має бути звернена саме на добрий духовний провід цих спільнот, які єнайпоширенішими у нашій Церкві, проте мало організованими на вищих рівнях позапарафією.

     Синод єпископів Києво-Галицького верховного архиєпископства УГКЦ (на 69-й сесії, 24-25 листопада 2015 р.)ухвалив рішення призначити у кожній єпархії та екзархаті координатора, відповідального за координацію, духовний та формаційний провід Вівтарних і Марійських дружин.З ініціятиви Комісії у справах мирян 22-23 листопада 2016 р. у Патріяршому центрі (м.Львів) відбувся Перший всеукраїнський з’їзд координаторів Вівтарних і Марійських дружин, на якому обговорювали питання координації та духовної формації, напрацювання методик зустрічей, впорядкування єдиного статуту та правильникадляВівтарних та Марійських дружин, а також системи відзнак та рівнів росту, відповідальности старших за молодших у малих групах тощо. Окрім цього, 27 травня 2017 року було проведенопершу всеукраїнську прощу Марійських і Вівтарних дружин УГКЦ до Зарваниці.

Постійна співпраця єпархіяльних координаторів Вівтарних і Марійських дружин допоможесформувати цілісне координоване тіло мирянського руху Вівтарних і Марійських дружин.Члени цих спільнот складають наймолодший апостолят мирян. Вониє справжніми свідками Христа між своїми однолітками та майбутнім Церкви і всього українського народу.

 

Молитовні спільноти і братства

Напевно, найчисленнішими на парафіях є саме молитовні спільноти. Деякі із таких спільнот змогли пережити й підпілля, зокрема «Апостольство молитви», «Апостольство доброї смерті», «Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі», які під монашим духовним проводом формували апостолят мирян як «третій чин» і були активними помічниками для підпільних священиків. Серед відносно новихутвореньслід згадати спільноти «Матері у молитві» та «ОрганізаціюЖивої Вервиці»[24], які також беруть свійпочатоквід західних засновників істалидосить популярними завдяки принципуневеликихмолитовних груп[25], що збираються на молитву, читання Святого Письма, діляться досвідом віри і життя.

     Молитовне товариство«Апостольство молитви»прийшло в Україну в1886 роцічерезотців-василіян. Основною метою йогодіяльности є заохочення людей до духовного й апостольського життя та посильного служіння потребам Церкви на місцях. Окрім цього, члени апостольства особливо вшановують Найсвятіше Серце Христове та Пресвяту Євхаристію, практикують щоденну молитви на вервиці та регулярну сповідь і причастяу перші п’ятниці кожного місяця[26]. Рух налічує сьогодні кілька десятків тисяч членів.

     «Апостольство доброї смерті» (повна назва:«Апостольство Матері Божої Покровительки доброї смерті»)почало поширюватися на теренах України через благословення блаженним Йосафатом Коциловським у 1927 р. під покровом Страждальної Матері Божої та Святого Йосифа.Метацьоготовариства− вимолити для вірних християн витривалість в освячувальній ласці, для релігійно байдужих і грішників – ласку навернення, а для всіх – добру і святу смерть. Основне завдання членів апостольства– нести надію перед обличчям смерті, спрямовувати все своє земне життя до вічности, щоб кожної хвилини бути готовими до смерти[27].

     Ще одним потужним молитовним рухом першої половини XX століття є «Архибратство Матері Божої Неустанної Помочі», що його заснувалиотці-редемптористи 22 грудня 1927 року для пожвавлення духовного життя на парафіях. Метою братства є плекання побожности до Матері Божої Неустанної Помочі та прагнення за її заступництвом вимолити потрібні ласки частим прийманням Пресвятої Євхаристії.[28] Сьогодні спільноти цього архибратства поширені не тільки по парафіях, якими опікуються отці-редемптористи, але й на багатьох інших єпархіяльних парафіях.

Спільноти«Матері в молитві» сталинадзвичайно популярниммолитовним рухом в Україні, запозиченим від міжнародної спільноти «Утіха» (Англія), в якій рух «Матері в молитві» є асоційованим членом. Перша спільнота була заснована у ювілейному 2000 році при архикатедральному соборі св.Юра у Львові з благословення блаженнішого Любомира Гузара.Сьогодніу наших єпархіях та екзархатах по всій Україні та за кордоном діють близько півтори тисячі таких спільнот.Мета цих спільнот полягає в тому, щоб через молитовне єднання та прагнення до святости матері разом служили Господеві, несли любов, утіху, надію іншим людям і в свої родини.Основою цьогомолитовного руху є щоденна молитва заступництва і підтримки його членкинь, молитва за дітей іродини. Успішному і швидкому поширенню руху сприяє добре укладений «Молитовник для родини», який є своєрідним дороговказом, чіткою інструкцією, як створювати і провадити малі молитовні групи матерів. Рух досить швидко структуризувався через щорічний вишкіл лідерів молитовних груп, прощі, деканальні, єпархіяльні, та загальноцерковні з’їзди руху «Матері в молитві» під проводом духівників і регіональних координаторів.

Єй багато інших молитовних парафіяльних спільнот, які сформувалися навколо цікавих ідей, але ще не поширилися на інші парафії, не стали рухом і не є широко відомими. Для прикладу спільнота «Преображення ГНІХ» (м.Львів, храм Благовіщення Пресвятої Богородиці), яка збирається на спільну Ісусову молитву та читання Святого Письма, зокрема псалмів.Очевидно, що основною харизмою таких спільнот є молитва, яка збирає членів спільнот переважно раз на тиждень у відповідний час. Проте важко назвати такі спільноти тільки молитовними, адже часто серед них є багато ревних служителів милосердя, які провадять благодійну діяльність, діляться своєю вірою та формують справжній апостолят мирянства.

 

Біблійні гуртки

До біблійних гуртків часто відносятьрізного роду спільноти і групи мирян, які спільно читають Святе Письмо. Заклики щодо створення біблійних гуртків на парафіях лунали на всіх рівнях Церкви від Патріяршого собору «Жива парафія» та синодів єпископівдо приватних ініціятив вірних, які просили своїх душпастирів щодо створення таких гуртків.

Є багато методів читання Святого Письма, які можна використовувати на парафії[29]. Переважнов основі зустрічей багатьох спільнотлежить метод молитовного читання Святого Письма і є одним із основних формаційних методів спільноти.

У нашій Церкві є створений біблійний апостолят, за який відповідає Патріярша катехитична комісія, що проводить різноманітні біблійні семінари, зустрічі, видає методичну літературу екзегетичного характеру.Загалом важко визначити кількість, а отже,й координацію біблійних гуртків, оскільки межа поняття «гуртка» є розмитою. Багато таких гуртків є тимчасовими, бодуховно виростають перетворюються вмирянські спільноти.

 

Парафіяльні хори

Дуже часто парафіяльні хори сприймають як технічний елемент: зібралися, відспівали богослужіння і розійшлися. Проте парафіяльні хори – це справжні мирянські спільноти, які хоч і не мають якогось свого статуту чи координаційної мережі, та все-таки є повноцінними спільнотами. Є багато дітей і молоді, які не належали до жодних інших спільнот, але виростали у парафіяльному хорі через спільноту тих, які люблять Господа. Є багато хорів, які мають свої особливі молитовні зустрічі, святкування, свої окремі реколекції і табори. Було б, напевно, цікаво вивчити душпастирський досвід парафіяльних хорів і видати посібник длясвящеників і регентівхорів, щоб належним чином опікуватисяцимимирянськими спільнотами.

 

Парафіяльні ради

Сьогодні, згідно зі статутами, затвердженими Синодом єпископів,мирянські парафіяльні структури старого зразка −«десятки», «двадцятки», церковні комітети, братства –уніфікуються уПарафіяльні ради, які є важливимиелементами розвитку мирянського рухуОднак,поки що ці ради є щепотребуть кращої координації. деканальному та єпархіяльному рівнях. Така координаціяможе здійснюватисядушпастирськими радами через активну участь мирян,які допомагають священикам у душпастирстві деканату та єпархії. Так само й Пресвітерські ради потребують допомоги мирян, яких можна сформувати у Радумирянських спільнот, якаразом із Пресвітерською радою може формувати Душпастирську раду. Цеуможливить співпрацю між парафіями деканатів, обмінновими цікавими ідеями, спільні прощі, місії, економічні відносини, а головним чином – душпастирську співпрацю.

 

Харитативні спільноти та організації

Серед харитативних організацій, безперечно, ключове місце посідають«КарітасУкраїни»[30] та«Мальтійська служба допомоги»[31]. Це найвідоміші спільноти, які реалізовують найбільше проектів на єпархіяльному та загальноцерковному рівнях.

«Карітас України» належить до конфедерації «Caritas internationalis», до якого входить 165 національних благодійних організацій із близько 200 країн світу. Місією «КарітасуУкраїни» є «розвиток традицій доброчинної діяльності та здійснення соціяльної роботи, виходячи із християнських морально-етичних цінностей». Метаорганізації−«розробка та впровадження національних програм для забезпечення соціяльної допомоги та підтримки найбільш потребуючого населення України незалежно від національної приналежності чи віросповідання»[32]. Серед основних напрямків діяльності «Карітасу України»єдопомога дітям, молоді та сім’ям у часі кризи, охорона здоров’я, опіка надлюдьми з особливими потребами, вирішення соціяльних проблем міграції, допомога у надзвичайних ситуаціях. Перейнятий відзахідних структур «Карітасу»досвід, а також багаторічна системна праця сприяли розвитку широкої мережі центрів. Сьогодні по всій Україні діє понад 20 регіональних організацій «Карітасу» із понад 1000 працівників і волонтерів. Особливо актуальною стала діяльність цієї організаціїв реаліяхвійни, коли численнібіженці, переселенці і нужденні отримують належну допомогузавдяки фаховій праці співробітників «Карітасу».

«Мальтійська служба допомоги»бере свій початок від Мальтійського ордену, гаслом якого було: «Збереження віри і допомога потребуючим»[33]. Ця велика міжнародна благодійна католицька організація визнана світовою спільнотою ще й як суверенна держава. Мальтійський орден підтримує дипломатичні відносини на рівні послів із 104 державами світу імає своїхпостійних представників при різних міжнародних організаціях (ООН, Рада Європи, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Орден має елітарний характер, хоч згідно з новим статутом 1961 р., до нього приймають осіб різного походження: «аристократи крові запросили до свого кола аристократів духу, еліту політичного й економічного світу, інтелектуалів»[34]. Діяльність ордену має соціяльний характер у релігійно-церковній, освітньо-виховній та культурнійсферах. У 2008 р. було встановлено двосторонні дипломатичні відносини між Мальтійським орденом і Україною. На сьогодні, «Мальтійська служба допомоги»має свої центри у чотирьох точках України(Львів, Івано-Франківськ, Берегово та Київ)і працює за такими напрямками: благодійна кухня, допомога дітям, професійна освіта сиріт, благодійність через інтернет, перша допомога тощо.

     До 2014 року явище«волонтерства»було мало поширенев Україні. Але зпочаткомРеволюції гідности та вторгнення на східні терени України російських військ,спонтанно виник та почав активно поширюватися волонтерський рух, об’єднаний ідеєю захисту свого народу. Основу цього руху склали зрілі та свідомі миряни, які часто творили волонтерські осередки на парафіях нашої Церкви. Згодом ці волонтерські центрибулизареєстровані як громадські організації та благодійні фонди. Тоді зі спільної ініціятиви різних комісій УГКЦ було створено окрему структуру – Координаційну раду з питань душпастирства у кризових ситуаціях[35], яка через численні семінари, тренінги і реколекції почалаопікуватися волонтерами, психологами-волонтерами, дружинами воїнів АТО, дітьми сірої зони[36] і переселенцями. Звичайно, що волонтерський рух є неформальним і не до кінця мирянським, але в ньомуберуть участьбагато мирян.Він є доброю нагодою для УГКЦ через вчасне формування відповідного душпастирства чи капеланства відповідати на потреби часу.

 

Спільноти поваги до людської гідности

Духовна зрілість народу Божого у видимий спосіб визначається насамперед рівнем поваги до гідностижиття кожної людини[37]. Серед рухів, які стоять на сторожі поваги людської гідности, виділяються такі спільноти, як «Рух за життя», «Віра і Світло»,«Лярш-Ковчег», «Рух за тверезість життя».

Для того, щоб можна було говорити про гідність людської особи,та людина має існувати. Головною специфікою діяльности«Руху за життя»є захист життя людини від зачаття і до її природної смерті. Для цього «Рух за життя»намагається зініціювати зміни до чинного законодавства. Зокрема члени руху домагаютьсяпоправки до 27-ї статті Конституції України, яка твердить, щокожна людина має невід’ємне право на життя, щоб вона проголошувала:«Кожна людина має невід’ємне право на життя, від моменту зачаття до природної смерті»[38]. Не маючи достатньо сильнихважелів впливу на владу в країні, де щороку здійснюється більше мільйона абортів, «Рух за життя»ініціює серію маршів по всій Україні. Головним завданням руху є молитва, допомога вагітним жінкам і матерям у складних обставинах, а також тим, хто страждає від постабортного синдрому. Окрім цього члени руху поширюють загальнолюдськіхристиянські цінності щодо людської статевости, дошлюбної чистоти, методів розпізнавання плідности, інформацію про наслідки абортів, контрацепцію, алкоголь, наркоманію, евтаназію тощо. Важливо підтримувати ініціятиву цього рухуз боку іншихспільнот і всієї Церкви.

Дуже часто у нашому суспільстві особи із розумовою неповносправністю відкинуті на маргінес суспільства і приречені на існування у замкнутому просторі.Але вони є дуже цінними складовими Церкви, адже ап. Павло каже, що «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних» (1 Кор 1:27). Щоб підкреслити цінність таких осіб, у Церкві виник рух спільнот «Віра і Світло», які творяться навколо осіб, в тій чи іншій мірі розумово неповносправних, і гуртують їхніхбатьків і приятелів[39]. Кожна така спільнота має свою окрему назву, складається із близько 30 членів,які регулярно зустрічаються на щомісячні зустрічі, святкування, спільну молитву та Святу Літургію. Це творитьнеймовірно позитивне середовище, в якому неповносправні особи можуть реалізовувати свої таланти та допомагати іншим пізнавати радість і сенс життя через служіння Богові.

На відміну від спільнот «Віра і Світло», спільноти «Лярш-Ковчег»мають спільнотне життя, яке «базується на прийнятті іншого, даруванні себе і розпізнаванні неповторності кожного», що«виражається у спільному бутті в усіх моментах життя: у праці, відпочинку, житті в одному домі, молитві, святкуванні тощо»[40].

Окрім цього,у 2006 року комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я ініціювала«Рух за тверезість життя»з метою протистояти поширенню алкогольної залежности в українському суспільстві і допомагати людям жити відповідно до їх власної гідности[41]. Сьогодні цей рух уже вийшов вже за рамки комісій і розвивається як мирянський рух: при парафіях створюються малі групи духовної терапії та братства тверезости, які сприяють популяризації тверезого способу життя, вихованню відповідального ставлення до власного здоров’я серед підлітків та молоді. Цей рух потребує особливої підтримки з боку духовенства для поширення на наших парафіях, оскільки є часто останньою надією врятувати тих найбільш опущених, яких суспільство вжедавно відкинуло.

 

Молодіжні спільноти

При парафіях УГКЦ існує чимало молодіжних спільнот, які важко окреслити вузьким віковим діяпазоном, адже часто це є й дитячі гуртки, хори, ансамблі чи просто окремі спільноти, які не належать до якогось руху та мають свої локальні цілі.

Серед тих, які формують мирянські молодіжні рухи,варто згадатияк відновлені у 1990-х роках організації, що існувализамитрополита Андрея Шептицького (ТУСК «Обнова», УМХ, «Пласт»), так і новостворені в Україні:«Справжня любов чекає», «Католицьке скаутство Європи» та інші.

 

«Українська молодь – Христові» (УМХ)

Активісти підпільного руху УГКЦ ще добре пам’ятали мирянські структури Католицької Акції часів митрополита Андрея Шептицького, а отже, першочергово намагались відродити те, що було зруйноване. 8 вересня 1990 року у м. Львові було проведено з’їзд «Українська Молодь – Христові», після якого було відновлено, а радше створено першу в новітній історії молодіжну християнську громадську організацію «Українська Молодь – Христові» (УМХ) ізатверджено її статут. Основним завданням (до 1993 року) організаціїбуладопомога УГКЦ вїї діяльності та відновленні її структур, а від 1994 року увага приділялася ще й зближенню та співпраці молоді і церковних громад різних конфесій.[42] Сьогодні завданням УМХ є «сприяння та допомога молоді у прийнятті християнських цінностей та підвищенні її духовного рівня; відродження давніх родинно-побутових традицій, народних християнських дійств; впровадження в молодіжне середовище досягнень світової християнської науки та культури; виховання у молоді поваги до минулого, пошук та збереження історичних документів, духовних, мистецьких та інших цінностей українського народу»[43].Організація зосередила свої сили на вирішенні соціяльних проблем, залученні молоді доважливих соціяльних проектівЦеркви та держави. Від самого початку свого заснування і донині УМХ, хоч є і громадською організацією, залишається завжди вірною своїй Церкві, а значить мирянською.Її діяльність проходить під духовною опікою Церкви^[44].

 

Товариство українських студентів-католиків «Обнова»

На початках 1990-х років відновило свою діяльність також академічне Товариство українських студентів-католиків «Обнова», що існувало ще в часи Католицької Акції митрополита Андрея Шептицького.

Після з’їзду «УМХ» 8 вересня 1990 р. при братстві Львівського університету постало об’єднання – Християнський студентський клуб (ХСК) Львівського державного університету ім. І. Франка, члени якого збирались у монастирській церкві св. Архистратига Михаїла на духовні зустрічі та роздумування над Святим Письмом^[45]. Потреба ділитися Божим Словом серед студентів сприяла ідеї відновлення ТУСК «Обнова» для місійно-просвітницької діяльности в студентському середовищі. Ініціятивну групу відразу ж зорганізувала старша інтелігенція: Леся Крип'якевич зі Львова(член управи УМХ) і Романа Гайда із США (лідер українського мирянського патріярхального руху)^[46].

2 квітня 1992 року відбулись установчі збори організації ТУСК «Обнова». У новостворене товариство влились ХСК ЛДУ ім. Франка, Теологічний клуб Львівського медичного інституту, частина студентів УМХ та інша молодь. Було обрано управу товариства, створено низку комісій і затверджено статут товариства.Першим головою «Обнови»став студент юридичного факультету ЛДУ ім. Франка Андрій Костюк. Відтак ТУСК «Обнова» отримала визнання як світської влади (свідоцтво про реєстрацію Львівською облдержадміністрацією), так і архиєрейське благословення від Глави УГКЦ кардинала Мирослава-Івана Любачівського^[47].

Упродовж 1993 року у Львові, за ініціятиви членів ТУСК «Обнова», проводилися студентські зустрічі в храмі Преображення Господнього, які численнопритягалистудентську молодь Львова. Проводив зустрічі молодий священик цього храмуо. Орест Фредина. Це були перші кроки в академічному душпастирстві у Львові після падіння радянської влади^[48].

Сьогодні для координації своєї діяльности та реалізації спільних проектів на національному рівні локальні студентські та академічні товариства об’єднані у Федерацію українських католицьких студентських та академічних товариств «Обнова». Гасло товариства −«Оновити все у Христі». Небесним покровителем товариства є архистратиг Михаїл. «Обнова» як мирянське товариство прагне згуртувати студентів та інтелігенцію для апостольського служіння в академічному (студентському, викладацькому та науковому) середовищі, створюючи належні умови для повноцінного спільнотного життя, формування зрілого християнського світогляду та фахового розвитку. Окрім студентської федерація включає у себе академічну (тобто дорослу) гілку, до складу якої входять активні миряни, які поділяють місію та статут товариства[49].

Однак слід визнати, що ні УМХ, ні «Обнові»досіне вдалося своїми харизмами розбудувати своїмережі спільнот настільки, щоб охопити широкі кола молоді. Сучасний контекст молоді вимагає більш системної і послідовної, а головне безперервної формації з боку Церкви.

 

Скаутські організації: «Пласт» та «Католицьке скаутство Європи»

Ще один потужний мирянський рух, який виник в Україні і був підтриманий митрополитом Андреєм Шептицьким, – це скаутський рух, як «міжнародний неполітичний молодіжний рух, який своєю метою ставить підтримку молоді в її фізичному, розумовому і духовному розвитку, таким чином, щоб вона могла відігравати важливу роль у суспільстві»[50].Засновником скаутингу був британський генерал-лейтенант Роберт Бейден-Пауел (Robert Baden-Powell), який у 1907 році провів перший скаутський табір і з його досвіду сформував основні принципи скаутингу та виклав їху посібнику«Скаутинг для хлопців»(Лондон, 1908). Цей посібник був перекладений на різні мови та спричинив поширення скаутського руху в світі[51].

Дуже швидко, за кілька років від свого виникнення, скаутський рух почав поширюватися в Україні, адаптований до українських реалій як «Пласт» (назва є відповідником англійського «scout» – розвідник). У 1911 році студент Львівської політехніки Іван Чмола та Петро Франко заснували перші пластові гуртки. Ідеологом українського «Пласту» став д-р Олександр Тисовський. На основі англійського скаутингу він створив«виховну систему, яка дозволяла фізично та морально вишколювати українську молодь, спираючись на засади християнського вчення, й у такий спосіб готувати її до життєвих викликів і обставин часу»[52]. Власну виховну систему[53] та ідеїорганізації Тисовський виклав у підручнику«Пласт» (1912), а відтак у посібнику«Життя в Пласті» (1922), що за благословенням та матеріяльною підтримкою митрополита Андрея Шептицького привело до системного поширення руху. У 1924 році митрополит Андрей подарував пластунам у Карпатах гору «Сокіл»для проведення пластових таборів, надавав деревину та ліс, виділяв кошти на пошиття одностроїв, оплачував поїздки, зокрема для православної пластової молоді з Волині[54]. З огляду на це пластуни надали митрополиту Андрею титул добродія і опікуна Пласту.

Сьогодні «Пласт»розвивається в Україні як громадська позаконфесійна організація, яка об’єднує близько 6 тисяч членів різного віку, діє як 121 осередок «Пласту» у 22 областях України. Пласт спрямований сьогодні більше на патріотичне виховання, а тому бракує балансу між місією патріотичною й апостольською. Для того, щоб пластовий рух виконував належно місію апостоляту мирян, з боку Церкви необхідно додати більше духовної опіки цій організації, скерувати більше капеланів для духовного проводу у місцевих осередках.

Ще одна скаутська організація в Україні, набагато молодша від «Пласту»,заснована у Львові в 1997 році – це «Католицьке скаутство Європи».Вонаналежать до Міжнародної федерації скаутів Європи, разом із 11 країнами Європи і Канадою. У 2001 році цей мирянський рух отримав благословення від Апостольського престолу та особисто від папи Івана-Павла ІІ «на здійснення своєї діяльності як однієї із форм сучасної євангелізації»[55].

Католицькі скаути використовують скаутську систему виховання, яка приносить свої плоди у формуванні зрілої молоді.Кожна зустріч скаутів починається і закінчується молитвою, а кожний день у мандрівці чи на таборі починається Літургією підпроводомкапелана. Переважно капеланами скаутів стають парафіяльні священики, при парафіях яких засновуються спільноти «Католицького скаутства Європи». Така парафіяльна приналежність скаутства може приносити ще більшу користь через співпрацю із Вівтарними і Марійськими дружинами для забезпечення всебічного розвитку молоді. Осередки організації діють сьогодні у Львові, Тернополі, Києві, Дніпрі, Івано-Франківську, Хмельницькому та інших містах Львівської області. Кількість членів організації складає понад півтисячі осіб.

 

Рух«Справжня любовчекає»

Останніми роками активно починає розвиватися ще молодіжний мирянський рух«Справжня Любов Чекає», який пропагує збереження дошлюбної чистоти і вірности у шлюбі. В УГКЦ рух започаткувала у 2011 році Комісіяу справах сім’ї і мирян Стрийської єпархії. Початковою ідеєю було долучитися до «Руху чистих сердець», який поширювався серед римо-католицької молоді, проте цю назву почала активно використовувати секта догналітів для своїх організацій[56]. Щоб уникнути спекулювань, засновники руху вибрали назву «Справжня любов чекає», запозичивши її від міжнародного руху «True Love Waits», який налічує у світі понад 2,5 млн. активних членів із різних конфесій та релігій.

«Рух чистих сердець» виник у США тоді, коли до баптистського пастиря Річарда Росса звернулись по допомогу дві дівчини, які піддавалися постійним насмішкам і образам щодо їх незайманости і зберігання цнотливости. Річард Росс вирішив довести, що у сучасному світі є молодь, яка зберігає дошлюбну чистоту, а томупочав поширювати ідеї дошлюбної стриманости і чистоти. Перша конференція прихильників руху відбулася в січні 1993року в Нешвілі (штат Теннессі) і отримала назву «Справжня любов чекає». Відтак у 1999 році 211840 молодих осіб перед Білим Домом у Вашингтоні склали декларацію, в якій зобов’язалися зберігати цнотливість і утримуватись від дошлюбнихстатевихстосунків.[57]

У наш час молодь, а відтак і молоді подружжя є розчаровані і втомлені від фальшивих цінностей, які пропонує світ. Цей обман руйнує мрії про щастя і спричиняє душевну пустку у серцях молодих людей, викликає депресію і самотність. Сьогодні спостерігаємо кризу  родини і подружніх стосунків, а також кризу статевого виховання молоді. Тому рух «Справжня любов чекає»має стати однією із душпастирських відповідей на ці складні питання.

Вступаючи у цей рух, молодь виявляє бажання жити у чистоті. Тут юнаки та дівчата віднаходять правдиві цінності та орієнтири для будування подружнього щастя через складання присягидошлюбної чистоти[58]. Для цього урочистого акту є випрацюваний особливий чин:юнаки та дівчата виголошують свої обіцянкипри вівтарі та отримують спеціяльне благословення, якому передує заклик до Святого Духа. Кандидати попередньо приступають до сповіді, в часі Божественної Літургії тримають запалені свічки, приймають Святу Євхаристію, а відтак по закінченні Служби Божої складають свою присягу. Для цього вониз білими ліліями та свічками в руках зачитують вголос присягу перед іконою Богородиці і покладають ліліїпередПречистою Дівою Марією. й отримують від священикасрібну обручку з написом «Справжня любов чекає», що є ознакою приналежности до руху, або вервицю.Гасло на обручці «Справжня любов чекає» дуже влучно виявляє правдиве значення любові як чесноти: «любов довготерпелива» (1 Кор.13:4) і пригадує учасникам руху про важливість стриманости і терпеливости, збереження вірности і чистоти. Відтак усі присутні моляться«Отче наш і Богородице Діво» за нових членів руху та дар витривалостидля них у дотриманні обітниці.[59]

Для того, щоб дотриматися цнотливости та стриманости,членам руху радять виконувати певні правила[60]:бути вимогливим до себе; скласти докладний режим дня, планувати час на молитву, роботу (навчання), спорт і відпочинок;не марнувати часу біля телевізора, інтернету, особливо уникати передач та інтернет-сторінок з неморальними зображеннями та інформацією;брати участь у житті якоїсь молодіжної спільноти, яка діє при парохії; в усе вкладати своє серце; намагатися підтримувати свій духовний зв’язок з Ісусом та Марією, «потоваришувати» зі святими;щодня обновляти посвяту Господу та Богородиці;читати Святе Письмо;сповідатися щомісяця або якнайшвидше після того, як вчинено важкий гріх; практикуватипіст і часту участь у Святій Літургії;призустрічах з хлопцем/дівчиною відверто обговорювати цю тему; спільно молитися та уникати обставин, що ведутьдо гріха (наприклад, не залишатись у квартирі наодинці).

Як і «Рух за життя»,рух «Справжня любов чекає» покликаний бути понадспільнотним. Важливо, щоб інші молодіжні спільноти серед своїх членів пропагували чистоту дошлюбних відносин, складали урочисті присяги. Такі заохочення і заклики варто включити у загальне душпастирство Церкви.Подібно як і«Рух за Життя» закликає у день Благовіщення всю Церкву молитися за дар життя, так само можна всією Церквою у Квітну неділю (день молоді) молитися за дар чистоти сердець, збереження цнотливості нашої молоді і вірності у подружжі. Можливо варто також започаткувати «Книгу чистих сердець» на зразок «Золотої книги тверезости».

 

Родинні спільноти та рухи

Зі свого бокуКомісіяУГКЦ у справах родини координує діяльність основних родинних спільнот і рухів, таких як«Подружні зустрічі», «Рух християнських сімей», «Рух Назаретських родин», «Світло-Життя»,«Домашня Церква», різного роду чоловічихспільнот. Щорічно проводиться «Форум сімей», в організації якого задіяні основні родинні рухи, які впродовж року напрацьовують і видають відповідні методичні матеріяли.

 

Рух «Подружні зустрічі»

Ідея руху виникла у Канаді, у травні 1997 році перейшла до Польщі, азгодом поширилась як міжнародний реколекційний рух, що об’єднує 42 осередки у 9 країнах Центральної та Східної Європи. Від 15 січня 2009 року рух визнала Апостольська столиця.

Головна мета руху − піклування про єдність і тривалість подружжя. Це добрий метод душпастирства подружжів у Церкві. Метою руху«Подружні зустрічі» є поглиблення і покращення взаєморозуміння між чоловіком і жінкою, а також допомога у розумінні задуму Творця щодо подружнього життя. Основною харизмою і формою праці є унікальна програма триденного спілкування у подружньому діялозі, що має характер закритих реколекцій[61].Така форма діялогу дає змогуподругам глибше пізнати одне одного, розв’язати конфлікти і вибачити образи. Таким чином відбувається зміцнення подружжя зсередини, а від міцностистосунків і єдности подругів великою мірою залежать відносини батьків і дітей та стосунки з іншими людьми[62].Окрім цього цей рух має програми для душпастирства наречених.

В УГКЦцей рух започатковано у 1999 роціна парафії Св. Миколая Чудотворця, що на Аскольдовій Могилі в Києві. Відтоді створено осередки у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Чорткові. До подружніх реколекцій,які часто є останньою надією на збереження подружжя, учасники приїжджають з різних регіонів України. Рух є добрим прикладом апостоляту мирян у ділянці душпастирства подружжів, де миряни-аніматори діляться власним досвідом долання подружніх труднощів і довіри до Бога.

 

«Рух християнських сімей»

«Рух християнських сімей»розвинувся на основі спільноти молодих подружжів«Сім’я», щовиникла у 2003 році з ініціятиви Комісії у справах родини в результаті проведення курсів передподружніх наук ізвикористанням методикируху «Подружні зустрічі». Натхненні подружжя хотіли продовжувати вчитися будувати свій шлюб, ділитися досвідом одні з одними у спільноті таких самих подружніх пар, щоб разом духовно зростати, проводити час у молитві та відпочинку.

Метою«Руху християнських сімей»є«плеканняхристиянських принципів для побудови міцної та щасливої сім’ї»[63]. Головне його завдання − допомогти молодим подругам стати щасливими в сім’ї. Рух ставить собі також за ціль допомогу Комісії родини у проведенні передподружніх наук, а також розроблення та проведення низки практичних курсів для сімей із різних сфер життя, наприклад: «Божий задум для вашого шлюбу» – про стосунки у шлюбі, «Діти −спадщина Господня» – про виховання дітей, «Сім’я – домашня Церква» – про духовне життя сім’ї.

Рухпередбачає недільні зустрічі для сімей (Божественна Літургія, навчання для подружніх пар та програма для дітей двічі на місяць), проведення реколекцій, романтичних вечорів побачення, зустрічей для чоловіків і жінок, практичних курсів прожиття в подружжі, сімейних літніх таборів, а також сімейне консультування. Учасники руху щорічно є співорганізаторами форуму сімей.

Рух поширюється за рахунок ініціювання та проведення зустрічей сімей на парафіях: молоді подружжя, які пройшли передподружнє приготування, прагнуть далі зростати у своїй парафії, а тому запрошують лідерів на своїй парафії провести цикли зустрічей, курсів щодо подружнього життя, і так створюється нова спільнота. Сьогодні подібні спільноти руху є у Дрогобичі, Стрию, Луцьку, Пустомитах, Бродах, Коломиї, Дашаві. Загалом рух налічує на різних парафіях сотні сімей, які систематично зустрічаються для того, щоб плекати та поширювати християнські принципи для побудови міцної та щасливої сім’ї.

 

«Рух назаретських родин»

Ще одним міжнародним католицьким рухом апостольства родин є «Рух назаретських родин» (РНР), ініціятором і засновником якого є професор Академії католицького богослов’я о. Тадеуш Дайчер[64].У 1985 р. у Варшаві він створив першу євангельську спільноту, яка за декілька років швидко поширилася і тепер діє в десятках країн на всіх континентах. Специфікоютакої спільноти було плекання внутрішнього життя з особливим наголосом на радикалізм у прагненні до святости через глибше життя Євангелієм, тобто намагання жити у повсякчасній єдності з Христом, наслідуючи Його назаретський ідеал вбогости і смиренности(духовність Назарету)в житті, поведінці, мисленні. Прикладом та ідеалом святости християнського життя для членів руху є Ісус, який протягом тридцяти років жив у Пресвятій Родині в Назареті і був «слухняний» (Лк 2:51) Матері Божій і св. Йосифу. Послідовники рухупрагнуть практикувати у своїх родинах внутрішню слухняність Матері Божій, та девіз святого Івана Павла II: «Увесь Тобі належу, Маріє, і все, що моє – Твоє», і вірять, що МатірБожого Сина допоможеїм реалізувати їхнєхристиянське покликання, розпізнати і виконати Божу волю[65]. 

Члени РНРсприяють євангелізації родини через зміцнення віри і досягнення релігійної зрілости. Проблеми і труднощів у родинному житті розглядаються у контексті заклику до щоденного наверненняівнутрішнього зростання. У своїй євангелізаційній праці рух заохочує своїх послідовників до щоденної родинної молитви та читання Св. Письма, до частої участі у Св. Літургії, регулярної сповіді і причастя не тільки у свята, а й у будні. Особиста молитва учасника руху базуєтьсяна Святому Письмі і з часом набирає форми щоденного розважання над Божим Словом.

Розвиток внутрішнього життя вимагає відповідного середовища, спільноти однодумців, яка формується навколо Євхаристійного Христа при парафії. Серед своїх членів РНР виховує стиль життя, завдяки якому ідеали християнської родини стають близькими і зрозумілими сучасній людині. Апостольська місія руху спрямована насамперед на особистий шлях до святостиі наслідування Христа, відтак – на євангелізацію сім’ї, а тоді – на освячення найближчого парафіяльного середовища. Члени руху зустрічаються у малих парафіяльних групах або ж у спеціяльних спільнотах, наприклад, дитячих, молодіжних, студентських, молодих подружжів, лікарів, в’язнів тощо. У своєму функціонуванні рух є припарафіяльний, опирається на єпархіяльну структуру, підкреслюючи тим зв’язок із місцевою Церквою. В єпархіях рухом опікуються призначені єпископамисвященики. Спільнотами керують мирянські активісти, співпрацюючи зі священиками в усіх духовних справах. РНР є також універсальнимрухом: хоч основна увага в ньому приділяється формуванню християнських родин, у ньому є місце і для осіб самотніх, молоді, дітей, священиків.

Важливе значення для поширення руху має написана його засновником, о. Тадеушем Дайчером, книжка «Роздуми про віру». Думки і положення, викладенів цій книзі, отримують свій подальший розвиток – конкретизуються відповідно до потреб реального життя у тематичних формаційних зошитах руху. Їх перекладено різними мовами, і вони служать доброю допомогою для тих, хто прагне щодняжити згідно з Євангелієм.

Щороку РНРорганізовує загальні зустрічі з формаційною метою, розробляє матеріяли цих зустрічейщодо практичних аспектів життя Євангелієм у парафіяльних групах, які збираються щотижня. Також рух організовує передріздвяні та великопосні реколекції, дні призадуми, паломництва, сімейні подорожі під час відпусток, формаційні табори для дітей і молоді, групові поїздки молодих подружніх пар. Члени РНРдбають проте, щоб усі ці заходи мали формаційний характер, сприяли глибшому наверненнюучасників та втіленню в життя ідеалу Пресвятої Родини з Назарету[66].

 

Рух «Світло-Життя»і «Домашня Церква»

«Домашня Церква» є родинною гілкою руху «Світло-Життя», який почав розвиватися в УГКЦ від 2010 року у Львові, а 9 квітня 2014 року отримав письмове благословення єпископа-помічника Львівської архиєпархії Венедикта (Алексійчука)[67]. Найбільше поширені є родинні кола «Домашньої Церкви», якіщомісяця зустрічаються і намагаються щодня практикувати християнське життя серед своїх дітей, сусідів, друзів і знайомих.

В Україну рух «Світло – Життя» прийшов на початку 1990-х роківчерез римо-католицьких мирян, які брали участь в оазових реколекціях в сусідній Польщі. Саме там у 1950-х роках виник рух «Світло-Життя»як один засобів віднови Церкви. Засновником руху бувСлуга Божий о. Франциск Бляхницький.Як єпархіяльний душпастир літургійної служби він провадив закриті реколекції для міністрантів (вівтарників). Маючи скаутську формацію, він опрацював методику реколекцій переживання, яка є подібною до скаутської, проте глибоко вкорінена в місію Церкви таапостолят мирян. Мета таких реколекцій – дати можливість їх учасникам не тільки почути, а й пережити головні євангельські істини, а відтак – зустрітись з Ісусом Христом, Господом і Спасителем у братерській спільноті віри. Ця зустріч відбувається не тільки через конференції і спільні молитви; програма таких реколекцій передбачаєзустрічі в малих групах. Учасники малих груп шукають відповіді на поставлені перед ними тематичні питання, відверто діляться своїм досвідом Бога в їхньому житті, висловлюють своїпитання або сумніви – і так справді стають учасниками, а не просто пасивними спостерігачами. Групами провадять вишколені аніматори; коли є група дітей, то аніматорамиє приблизно такого ж віку діти, які пройшли формацію.Це має багато переваг, бодіти легшевідкриваються одноліткам, аніж старшим вчителям. Глибше досвідчити, чим є спільнота віри у Христі, допомагає також і служіння один одному через виконання різних обов’язків для спільного добра, а спільний відпочинок і розваги наповнюють час щирою радістю дітей Божих. Такі реколекції стають справді «оазою» – особливим часом і місцем, де кожен може особисто досвідчити, чим є жива спільнота учнів Ісуса, і не просто перебувати в ній, а й жити її життям, а відтак – ставати прообразом, моделлю живої Церкви («Оазоюживої Церкви»), в якій кожен активно будує спільноту і служить їй згідно зі своїми харизмами, покликанням і ступенем християнської зрілости. Перші такі реколекції відбулись у 1953 р. і називались«Оаза Божих дітей», де взяли участь хлопці-вівтарники 9-15 років. У наступні роки о.Франциск доповнював і вдосконалював методику оаз, одночасно залучаючи до участі в них дівчат, старшу молодь, дорослих чоловіків і жінок («Оаза нового життя»).[68]

Специфікою методики руху «Світло-Життя» є реалізація принципу «життя з Життя»(тільки людина, яка сама живе зрілою вірою, може передати її іншим)та принципу «органічного зростання» через спільноту. Основними формами реалізації цих принципів є різного роду формаційні зустрічі, курси та програми: від одноденнихдо 15-денних оазових реколекцій. Упродовж року праця проводиться у щотижневих зустрічах малих молитовно-формаційних груп, мета яких полягає не тільки в особистій християнській формації учасників, але водночас ів оживленні всієї парафіяльної спільноти, щоб вона була не масою незнайомих один одному людей, а справді«живою» спільнотою вірних, які все дедалі активніше включаються в життя Церкви. Саме тому рух «Світло-Життя» служить оновленню Церкви, особливо парафіяльних спільнот.

Такому оновленню парафії через рух «Світло – Життя» сприяє початкова євангелізація – пізнання і прийняття фундаментальних євангельських істин парафіянами чи цілими парафіяльними спільнотами.Згодом починається трирічний період девтерокатехуменату (повторного катехуменату). Його кульмінаційні моменти – щорічні 15-денні оазові реколекції різних ступенів. Їх зміст можна коротко представити так: Ісус Христос – мій Господь і Спаситель; Христос, присутній в Літургії і Таїнствах; Христос, присутній в Церкві, творить з нас церковну спільноту своїх учнів. Пройшовши трирічний курсхристиянського становлення, вірні продовжують і далі йти дорогою християнського зростання через служіння (дияконію) як всередині оазових спільнот, так і у парафії та вусій Церкві.[69]

Євангелізація, катехуменат і дияконія – це три етапи дороги християнського втаємничення для кожного учасника руху «Світло-Життя». Кожен християнин покликаний через євангелізацію прийти до свідомого прийняття Ісуса Христа як свого особистого Господа і Спасителя, відтак через девтерокатехуменат пройти формацію віри у спільноті «учнів Ісуса», щоб ділитися і передавати віру через конкретне служіння (дияконію) у Церкві[70]. Рух стає знаряддям для навернення парафіян через спільноту, яка допомагає зростати у вірітаєвангелізувати, приводячи до пізнання Христа нових учнів. Це є свого роду двигун парафії для нових навернень, формації та служіння. Невіддільним елементом руху «Світло-Життя» є також так званий рух «хрестового походу»[71] для звільнення людини від алкоголізму та різного роду залежностей.

У 1970-х роках в оазових реколекціях почали брати участь цілі родини,і поступово в лоні руху «Світло – Життя» створились спільнотиродин із назвою «Домашня Церква». Вони стали проявом досягнення рухом певної цілісности: почавши з християнського виховання дітей, він охопив своєю діяльністю головну християнську спільноту – родину, адже саме родина, а не чернечі ордени, рухи чи згромадження світських віруючих є головною клітиною Церкви,саме в родині народжуються, ростуть і виховуються діти,яким належить майбутнє Церкви і суспільства. Родинні кола об’єднують, як правило, 4–7 подружніх пар, які зустрічаються щомісяця у присутності священика. Під час таких зустрічей подружжя спільно моляться, діляться своїми досягненнями і поразками, поглиблюють свої релігійні знання, вчаться як щоденнов родині вести християнське життя. Це дає їм можливість зрозуміти, що подружжя – це не просто спосіб співжиття подругів, а таїнство, в якому подругипокликані зростати і уподібнюватись до спільноти Пресвятої Тройці, бути саме домашньою Церквою. Постійна формація родин відбувається на 15-денних літніх реколекціях цілої сім’ї з дітьми, щоквартальних реколекціях та конференціях, щомісячних зустрічах; щоденній особистій, подружній і родинній молитві, у щоденному читанні Св. Писання, а також включають щомісячний подружній діялог, під час якого чоловік і дружина у присутності Ісуса Христа обговорюють найважливіші питання їхнього спільного життя і шукають їх вирішення відповідно до волі Божої[72].

    

Спільноти чоловіків

Зазвичай жінки є активнішими членами різного роду мирянських спільнот, особливо молитовних. Чоловіків у таких спільнотах або дуже мало, або зовсім немає. Утім уСтрийській єпархії можна знайти майже з десяток спільнот «Чоловіки в молитві», починаючи від катедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці уСтрию. Така ініціятива стала спробою поширити молитовні чоловічі спільноти на зразок руху «Матері в молитві». Є й деякі поодинокі спільноти чоловіків, як-от«БратствоСвятого Йосифа»у Чорткові (Бучацьква єпархія) таІллічівську (Одеський екзархат).

Проте чоловіки не можуть молитисятак довго, як жінки, але потребують більше дії. Конкретну працю для добра Церкви і зокрема своєї парафії провадитьнайбільша організація чоловіків-католиків«Лицарі Колумба». Головнамета цієї організації − підтримувати Католицьку Церкву та духовенство, а такожвдів, сиріт та їхні родини через пропагування у лицарській спільнотічеснот милосердя, єдности, братерства та патріотизму.Сьогодні організація налічує близько 2 мільйонів лицарів, які працюють на волонтерських засадах у таких напрямках: Церква(апостолят мирян, євангелізація, молитва, реколекції, волонтерська допомога);місцева громада(допомога бідним, інвалідам, бездомним, літнім людям, хворим); родина (приготування до шлюбу, акції на підтримку подружжя, допомога вдовам та сиротам, зміцнення ролі родини); захист життя (марші проти абортів та евтаназії, програма «Ультразвук»); молодь (формація в дусі католицької віри і патріотизму через спорт, катехизацію та різноманітні програми); лицарі та їх родини (братерство на основі католицьких цінностей, любови до ближнього та єдно­сти через культурну, соціяльну та спортивну діяльність,психологічна та фінансова підтримка для лицарів та їх родин)[73].

В Україні вже близькотисячі чоловіків у 20 спільнотах«Лицарів Колумба» спільно моляться, працюють, допомагають, захищають моральні та християнські цінності по багатьох містах України. Як греко-католицькі ради лицарі є у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Вишгороді, Ірпіні, Полтаві, Бучачі, Бродах,Золочеві та Мелітополі.

 

Харизматичний рух

Христова Церква є народжена і ведена дією Святого Духа, а отже,Його дія проявляється впродовж історії через різні харизми: дар мучеництва, монашество, євангелізацію і місії різних народів, мирянські рухи та спільноти. Одним з таких рухів у Католицькій Церквісьогодні є й харизматичний рух, або рух «Віднова у Святому Дусі».Цей рух виник на початку ХХ століття у протестантському середовищі, а від 1960-х років активно поширюється у Католицькій Церкві під назвою «Католицькахаризматичнавіднова»[74]. Назва руху походить від грецького слова«χάρισμα», що означає «благодать», дар з висоти, який людина покликана через служіння Церкві привести у плоди Святого Духа.

Члени харизматичного руху наголошують на словах Христа: «Коли хтось не народиться з води та Духа, не спроможний увійти у Царство Боже» (Йо 3:5). А отже, окрім народження «з води»(хрещення), акцент ставиться на народженні «з Духа» (хрещення Духом), яке наділяє людинурізними дарами Святого Духа (1Кор 12:1-11). Особливий наголос у русі робитьсяна так званих епіфанійних дарів, серед яких можна виділити:дар мов (спонтанна молитвачужими мовами);дар тлумачення мов(розумінні змісту щойно почутого молитви);дар пророцтва(не обов’язково як передбачення майбутнього, а як промовляння від імені Бога, заохочення чинагадування учасникам зустрічі);дар духовного розпізнання(дає змогу визначати дійсність різних харизм і досліджувати духовні пориви людей);дар зцілення(дієва молитва про духовне, психічне і фізичне оздоровлення людини)[75].

Феномен хрещення у Святому Дусі, яке називають також «вилив Святого Духа» або ж«відновлення дарів Святого Духа», пов’язанийіз біблійною П’ятдесятницею (Дії 2:1-14), коли на Христових апостолівзійшов Святий Дух, і це супроводжувалось даром мов, пророкувань і проповідуванням Воскреслого Ісуса з особливою силою, оскільки близько трьохтисяч чоловік в цей день навернулося післяпроповіді ап.Петра. Хоч і цей феномен є позасакраментальним, він випливає зіСвятих Таїнств Хрещення і Миропомазання і є свідомим переживанням особою цих Таїнств, які спричинюють«активізацію»Богом даних людині дарів.Це є усвідомлення людиною живої присутности Божого Духа, який через це усвідомлення оновлює життя людини та встановлює особистий зв’язок людини з Богом, поглиблює спілкування з Ним у молитві, наповнює життя внутрішнім миром і радістю та приводить до глибокогопереживанняблизької присутности Бога на щодень[76]. Таким досвідом віри та життя з Богом людина прагнеподілитися і розповісти іншим,і це спонукає її ставати активним учасником руху.Серед головних цілей «Католицькоїхаризматичноївіднови у Святому Дусі»можна виділититакі:[77]

1. Заохочення до постійного і зрілого навернення до Ісуса Христа, Господа і Спасителя.

2. Заохочення до рішучого особистого прийняття Святого Духа, його особистости і сили (хрещення або відновлення у Святому Дусі). Це розуміється як особисте прийняття благодаті християнської ініціяції таїї зміцнення у християнському служінні Церкві й суспільству.

3. Сприяння прийняттю і практичному застосуванні духовних дарів для служіння не тільки харизматичнійспільноти, а й Церкві загалом.

4. Сприяння силою Святого Духа справі євангелізації світу та реєвангелізації Церкви.

5. Піклування про постійне зростання у святості через поєднання дарівіз повнотою життя Церкви: активна участь в сакраментальному і літургійному житті, формація у католицькому віровченні, залученнячленів харизматичного руху до служіння та участі у душпастирських програмах Церкви.

Прояв духовних дарів у спільнотах харизматичного руху вимагав дуже доброго духовного проводу і розпізнавання з боку єрархії Церкви,щоб уникнути деструктивних елементіву харизматичних спільнотах.Тому папа Павло IV, даючи благословення на розвиток харизматичного руху в Католицькій Церкві у 1971 році,призначив бельгійського кардинала Леона Суенеса радником харизматичного відродження на міжнародному рівні.Утой час було створено Раду і Міжнародне комунікаційне бюро(ICO – International Communications Office). Довгий шлях співпраці із Папською радою у справах мирян та сприяння папи Івана-Павла ІІ привело до створення Міжнародноїслужби Католицькоїхаризматичноївіднови(ICCRS – The Internacional Catholic Charismatic Renewal Services), що булавизнана Апостольським престолом у вересні 1993 роціяк координаційний, інформаційний та комунікаційний центр, завданням якого є поширення досвіду харизматичної віднови в Католицькій Церкві на міжнародному рівніта підтримування постійного зв’язку харизматичного руху зі Святим Престолом[78].Завдяки цій організації Католицькій Церкві вдалося створити чітку систему контролю і управління харизматичним рухом, налагодити зв’язок, співпрацю і координацію руху, структуруючи його молитовні групи, спільноти, об’єднання координаторів на місцевому, єпархіяльному і національному рівнях.

В Україні харизматичний рух розпочавсяу 1990-х рокахчерез римо-католицьких священиків і розвивався в хаотичний спосіб, у різних напрямках та формах, виявляючи свої позитивні і негативні тенденції.

Перші молитовні групи католицької Віднови у Святому Дусі з’явилися у Центральній Україні (Бердичів, Вінниця, Київ), а відтак і поширилися на захід (Івано-Франківськ,Красилів).

Особливим моментом для розвитку харизматичного руху в Україні,  стало заснування Школи християнського життя і євангелізації Святої Діви Марії з Назарету, Матері Церкви (скорочено: Школа Марії), центр якої розташований у Красилові (Хмельницька область). Навчання школи сьогодні проходять у 15 країнах світу на 56 філіях, з яких 20 – в різних містах України[79].Школа Марії розпочала своє існування з січня 1996 р.  із кількаденнихреколекцій, таборовихоаз, базованихна формаційних програмах руху «Світло–Життя», на яких ґрунтувалася й формація засновника школи о. Петра Куркевича, монаха ордену братів менших капуцинів.ШколаМаріїрозвинула свою формаційну систему на базі вже чиннихосередків ісприяла створеннюнових спільнот і молитовних груп при римо-, і греко-католицьких парафіях.

Іншою євангелізаційноюшколою, близькою до харизматичної віднови, яка, втім, офіційно до неї не належить,можна виділити Школу євангелізації св. Апостола Андрія (ШЄСА), засновану у 1980 році харизматичними богословами-душпастирями  – Хосе Прадо Флоресом (José H. Prado Flores) і Біллом Фінке (Bill Finke) у Мексиці та о. Еміліяном Тардіфом у Домініканській Республіці. Меташколи – виховати євангелізаторів для нової євангелізації. Програма навчання ШЄСА є теоретично-практичною і поділяється на три етапи по сім курсів кожний. Розпрацьована методологія не є традиційно дидактичною, але радше інтерактивною, тобто перeдбачає активну участь у курсі самих учасників через різні динаміки, працю в групах, підсумки, анімацію[80]. З 2009 року школа почала проводити свої курси в Україні. Відповідальними за їх проведення були отці-василіяни Роберт Лисейкоі  Теодор Пилявський. Сьогодні програми курсів активно використовуються у стратегії євангелізації УГКЦ під патронатом владикиЙосафата Мощича.

Діяльність ШЄСА спричинила виникнення нових формаційних систем у харизматичному ключі – так постала Формаційна школа святого Миколая, яка співпрацює з міжнародним центром «Керигма»[81] (Італія) і  ставить собі за ціль добру християнську формацію та служіння у світлі нової євангелізації[82].Школу очолює Олесь Марґітич, редактор видавництва Бучацької єпархії УГКЦ «Вогонь з неба». Школа  здійснює формаціюу п’ятьох напрямках: дорослі, молодь, родини, формація духовного життя та харизматична формація.Ще одну формаційну групу очолює францисканець з Ужгорода о.Лонгін Кольочек – екзорцист Мукачівської єпархії (ГКЦ), духівник спільноти  «Діти Марії – Цариці Миру».

Однією з перших харизматичних груп в УГКЦ була спільнота в Івано-Франківську під проводом о.Тараса Галавая.Молитовні зустрічі цієї спільноти відбувалися у василіянському монастирі. З цієї групивийшливідомі лідери нових спільнот: Оксана Остапович – засновник спільноти «Як Марія»,о. Олег Максимлюк– засновник та лідер спільноти «Скеля святого апостола Петра», Орися Іваночко та інші[83]. У цій спільноті також здобував досвід харизматичної молитви владика Бучацької єпархії Дмитро Григорак, якому Синод нашої Церкви доручив опіку над харизматичним рухом. Саме під проводом владики Дмитра уЧорткові11 липня 2012 р.пройшовВсеукраїнський з’їздхаризматичних спільнот і організацій, де лідери різних формаційних шкіл і спільнот зустрілись, щоб представити свою діяльність, обмінятись досвідом служіння та послухати офіційну думку Церкви щодо руху «Віднова у Святому Дусі». У з’їздівзяв участь Блаженніший Святослав Шевчук, який звернувся до харизматиків лаконічним гаслом: «Бути собою у Церкві та для Церкви»[84].На цьомуз’їзді лідери харизматичних спільнот створили Всеукраїнськецерковнеоб’єднання харизматиківі випрацювали його статут із чіткими завданнями та цілями, яким має відповідати кожна харизматична спільнота УГКЦ.

Одними з найбільших харизматичних спільнот УГКЦ сьогодні є спільнота «Як Марія»[85]в Івано-Франківську та спільнота «Благословення»[86]у Львові, які належать до Красилівської школи.Члени цих спільнот зустрічаються щотижня при парафіях у малих групах молоді та дорослихна молитву прослави. Кілька разів на рік вони проводять реколекції «Школи християнського життя», що сталоодним з головних напрямків служіння євангелізації цих спільнот у Церкві.

 

Діяльність деструктивних рухів та сект

Спільноти та рухи не тільки оживляють та будують Церкву, але й можуть її руйнувати, коли в їхньому середовищі розвиваються нездорові тенденції, чи бракує належного духовного проводу, появляєтьсянепокора членів спільнотдуховному проводу Церкви, або ж певні молитовні практики, вчення чи діяльність,які не відповідають католицькому вченню.

Від часу виходу УГКЦ з підпілля маємо багато як поодиноких прикладів невеликих спільнот, так і цілих рухів, які брак належної духовної опіку відійшли від лона нашої Церкви і проводять деструктивну діяльність як секти. Наприклад, деякі харизматичні спільноти перейшли на протестантизм (зокрема, у Львові та Дрогобичі); рух традиціоналістів, яких ще називають ковпаківцями[87] чи лефевристами[88], вивів з лона УГКЦ цілі парафії. Найновішою деструктивною сектою, що належала до гілки харизматичних спільнот, стали догналіти[89], які в досить агресивний спосіб намагалися створити паралельну структуру влади в УГКЦ. Саме тому важливо уважно приглядатися до діяльности різного роду мирянських спільнот, чернечих згромаджень, організацій та рухів. З цією метою у нашій Церкві створено Бюро у справах новітніх релігійних рухів і сект.

    

ІІІ.Переспективи розвитку мирянських рухів:

позитивний досвід і сучасні виклики.

 

Мирянські рухи та спільноти є потужним інструментом Церкви для здійснення місії Христа.Апостолят мирян – це продовження місії апостолів y проголошенні спасіння у Христі Ісусі. Це проголошення єне тільки вербальнимпередаваннямякоїсь інформації. Це , але проникнення духом Євангелія в усі сфери життя, будування відносин і структур (церковних і суспільних) на основі цінностей Євангелія.

Як бачимо з історіїХХ ст., наша Церква вже має успішний досвід творення мирянських рухів. Рішуча і відповідальна дія ієрархів чи їх благословення може підняти цілу хвилю мирянського руху на зразок того, як це зробив митрополит Андрей Шептицький, підтримуючи та інтегруючи мирянські ініціятиви у світовий рух Католицької Акції, або ж як це зробив патріярх Йосиф Сліпий,давши імпульс патріярхальному рухові.

Сьогодні нова стратегія нашої Церкви «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» сміливо може бути перенесенаі на мирянський рух «Жива парафія» який здатний через зміну свідомости мирян оновити не тільки життя парафій, але Церкви йукраїнського суспільства загалом. Усі мирянські спільноти та церковні структуримають нагодупрацювати над втіленням заклику блаженнішого патріярха Святослава дотворення «живої парафії» через «живі спільноти».

 

Основні засади формування мирянських рухів

Розвинені мирянські рухи є рушійною силою будування Церкви і суспільства.Вони виконуютьчисленні функції в Церкві і є закваскою для всього організму суспільства. Вонивиникають спонтанно переважно на парафіяльному рівні. З огляду на певну душпастирську потребу в Церкві формується харизма руху щодо якогось служіння, яким задовольняється ця певна потреба, організовуючидля цього вірних за віковим, професійним чи іншим принципом. Харизма спільноти чи руху є основним двигуном їх діяльности, проте вона не повинна відмежовувати своїх членіввід решти вірних Церкви та суспільства, щоб не стати сектою. Харизма спільноти переводить«від знання про віру – до служіння вірі»[90], а тому діяльність мирянських структур повинна служити на благо Церкви і всього суспільства.

Що ж ще,окрім харизми є важливе для розвитку мирянських рухів?

 

Духовний провід

У Церкві всяка справапочинається із молитви та благословення архиєрея або священика. Щоб розвивати апостолят мирян у конструктивному руслі, кожна спільнота повинна мати благословення на діяльність, відповідну формацію та духовний провід, який, своєю чергою, вимагає вишколених духівників. А тому важливостворити умови для такого вишколу– курси чи семінари, методичні матеріяли чи посібники для духівників спільнот, щобвони могли донести місію Христа до членів мирянських спільнот – будувати Боже Царство у душах людей, активно свідчити своїм життя Божу любов, нести світло Христа там, де ще є темрява, де немає ще ні священика, ні церковних структур.

Для розвитку спільнот і рухів недостатньо тільки номінально призначити спільноті духівника, адже знаємо приклади, коли рухи відходили разом із духівниками, але важливо, щоб відповідні церковні комісії (у справах мирян, молоді чи родин) часто відвідували ці спільноти.Найкраще, коли єпископ бодай раз в рік у своїй єпархії збиратиме усі мирянські спільноти, рухи і організації на спільну Божественну Літургію, творячи у сопричасті Христа з тих спільнот живе і діяльне Тіло Церкви – апостолят мирян.

 

Євангелізація

Відкрити людині можливість пізнавати живого Бога – це найбільше щастя християнина, яке можна отримати чи дарувати. Свідчення вірними цієї нової дійсности життя у Христі для тих, які ще не охрещені чи охрещені, але ще не пізнали Христа, називається євангелізацією. Для розвитку апостоляту мирян дуже важливо, щоб кожна спільнота в нашій Церкві своєю діяльністю була залучена до процесу постійної та циклічної євангелізації, щоденного навернення до свідомого життя з Богом і служіння Його Церкві. Важливо, щоб програми зустрічей спільнот, їхні формаційні матеріяли і їхнє служіння мали у собі євангелізаційну складову, яка має бути першочерговим пріоритетом нашої Церкви і двигуном її життя.

 

Формація мирян

Формація мирян – ключовийаспект апостоляту та якісного служіння мирян.Неперервність та постійність формації важливіне тільки до служіння, але й впродовж всього життя, а й для духовного зростання і проникнення уБоже Царство.

Християнська формація розпочинається процесом євангелізації – переживанням реальноїзустрічі із Воскреслим Христом, відтак розвивається через катехизу переживанням Його реальної присутности у Святому Писанні та у Святих Тайнах, а найперше – у Євхаристії (та Сповіді як приготування до Євхаристії). Участь мирян у таїнственному літургійному та молитовному житті парафії, а також формаційні зустрічі із адаптованими до віку і стану катехизами, праця в малих групах, реколекції, прощі, літні табори – все це приводять до глибшого пізнання правд віри та їх втілення у щоденне життя.

Нажаль, на наших парафіях можна зауважити, що діти «губляться»на дорозі формації катехитичних шкіл, вівтарних-марійських дружин чи іншихспільнот, коли доростають до підліткового віку, бо не мають «органічного» переходу від однієї програми до іншої чи від одної спільноти до іншої. Лише деякі мирянські спільнотиу своїх формаційних програмах забезпечують неперервність формаційного циклута переходу від «старої людини» до «нової людини у Христі»[91].

Добра формація у мирянських спільнотах, особливо дитячих та молодіжних, дає численніпокликання до священства, монашества таактивного служіння мирян Церкві на всіх рівнях.

 

Місійність (служіння, дияконія)

Євангелізація і належно проведена формація приводить мирян до бажання ділитися вірою – служити. Це і є апостолят мирян, місійність як вихід за межі свого дому і ділення радістю віри у воскреслого Христа. На наших парафіях можна зустріти багато різних молитовних спільнот, але їм часто бракує саме духу служіння і місійности – це ті ознаки, які вимагають від мирян достатньої зрілости у духовному житті, щоб скласти жертву свого часу, коштів та зусиль для добра інших, часто зовсім чужих людей як у своїй парафії, так і поза нею.

Саме вихід служіння за межі своєї сім’ї і парафії приведе до активного розвитку апостоляту мирян. Важливо включити мирянські спільноти, особливо зрілих у вірі мирян, як аніматорів для проведення місій вінших парафіях, які чекають пробудження. Сьогодні існує нагальна потреба проведення місій по всіх парафіях. Хто має їх сьогодні проводити? Виникає потреба сформувати у кожному деканаті команду місіонерів із священиків, монахів та мирян, готових ділитися своїм досвідом віри. Важливо випрацювати певну модель, вміти адаптовувати її до потреб кожної місцевостий обмінюватися позитивним досвідом з іншими. Для цього знову ж таки потрібний належний вишкіл священиків та мирянських лідерів – школа місіонерів.

Особливо великою є потреба місій у Центральній та Східній Україні, і важливо, щобмирянські спільноти та рухи були там також присутні, пропонували свої харизми, ділилися вірою, допомагали священикам у душпастирюванні. Активне служіння мирянських спільнот сприятиме зростанню свідомости вірних та поширенню впливу Церкви на суспільство. Місійність є служінням для преображення суспільства та його включенняу лоно Церкви. Апостолят мирян покликаний такожпоширювати Боже Царство у суспільствічерезутвердження в ньомухристиянських цінностей та моральних засад. Суспільство сьогодні дає найбільшу квоту довіри Церкві, а отже, очікує від Церкви ініціятиви і дієвих кроків.

 

Координація мирянських структур

Велика кількість та різномаїття мирянських спільнот є великим потенціялом УГКЦ, який, однак, дуже мало використовується. Більшість спільнот, навіть із подібними харизмами, перебувають тільки на парафіяльному рівні, вони не структуровані і мало координовані.

Для розвитку апостоляту мирянських рухів важливо налагодити між ними комунікацію, належним чином скоординувати і скерувати у русло служіння Церкві. Для цього важливо насамперед включити мирянські структури у діяльність структур Церкви, щоб вони відчували свою відповідальність і реальну можливість будувати Церкву. Як це зробити? Досвід закордонних єпархій може допомогти у формуванні системи комунікації та координації структур Церкви. Зрештою, на соборах неодноразово лунали заклики до залучення мирян у розбудові структур, проте наразі розвиток відбувається ще досить повільно.[92]

Насамперед важливо спрямувати служіння єпископів і душпастирів до співпраці з мирянами через управління дарами (часу, ради, таланту, скарбу). Для цього важливо формувати середовище довіри через часті зустрічі (ради). Таким середовищем можуть бути душпастирські ради. На парафіяльному рівні функціонування душпастирської ради окреслено статутом, і сьогодні у багатьох єпархіях їх впроваджують у парафіяльне життя. Найскладнішим є функціонування деканального рівня, на якому всі ініціятиви і зверху (від єпархії), і знизу (від парафії) часто мовбиканутьу прірву. Саме на деканальному рівні важливо налагодити співпрацю активних мирян із духовенством у душпастирській раді[93]. Важливо доповнити раду пресвітерів(деканального і єпархіяльного рівнів) радою мирянських спільнот, яка має стати середовищем зародження та формування ідей мирянського руху, демиряни можуть активно співпрацювати з духовенством, допомагати голові комісії у справах мирян, молоді і родини та синкелу мирян єпархії або ж декану, коли мова йде про деканальний рівень. Цю раду мають сформувати зрілі миряни: як лідери мирянських рухів чи спільнот, так і представники парафіяльних рад.

Рада мирянських спільнот на деканальному чи єпархіяльному рівнях допомагатимепарохам реалізовувати різнісправи душпастирства, які часто пропонують десятки церковних комісій. Саме душпастирські ради зможуть формувати запити до церковних комісій про розпрацювання потрібних програм чи методів праці.

У часі зустрічей таких рад важливо також готувати короткі точкові лекції, якими формувати глибшу свідомість мирян і священиків щодо служіння Церкві. Окрім цього, звичайно, на зустрічі має бути спільна молитва,можливо також і молитовне читання Святого Письма, обговорення певнихдушпастирських питань, праця в групах і невелика трапеза із обговоренням. Можуть бути спільні виїзди, прощі, реколекції, різного роду акції, лекції, місії та багато інших заходів. Важливим при цьому є вишкіл мирян і священиків щодо функціонування і місії душпастирських рад.

У такий спосіб стане можливим формування дієвих структур мирянського апостоляту: рад мирянських спільнот, які під проводом і вспівпраці із пресвітерськими радами (як душпастирські ради) зможуть реально втілити в життя стратегію «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом», виведуть нашу Церкву на новий рівень розвитку і впливу на ціле суспільство.

Багато мирянських рухів є добре структуровані, завдяки чому добре функціонують, втілюючи найважливіші християнські чесноти: братерство, єдність, солідарність, взаємодопомогу і любов. Від вже чинних мирянських рухів можна дуже багато повчитися, зокрема щодоналагодження дієвої комунікації та координаціївусій Церкві.

 

Підсумки

ü   Наша Церква має дуже позитивний досвід побудови мирянського руху разом зі світовою спільнотою Церкви на початку ХХ ст. як Католицької акції, яка є активізацією мирян до формації і служіння Церкві. Сьогодні час відновлювати Католицьку Акцію в УГКЦ, принаймні у єпархіях Західної України,як це зробили вже багато країн після комуністичного занепаду: Румунія, Польща, Словаччина, Чехія та інші, які активно розвивають церковні структури через рух Католицької акції.

ü   Надзвичайно великою є потреба призначення єпископа, відповідального за апостолят мирян, подібно як учасимитрополита Андрея генеральним асистентом Католицької акції був єпископ Іван Бучко, а відтак – єпископ Микита Будка, що сприяло розвитку апостоляту мирян у тойчас.

ü   Важливо, щоб мирянські спільноти чи рухи формувалися, як і парафії, – навколо Євхаристійного Христа – центру життя, реальної присутности Бога серед людей.

ü   Місія Церкви значною мірою реалізовується саме через активних зрілих мирян, об’єднаних у мирянські спільноти та рухи.

ü   Окрім будування матеріяльних храмів, важливо будувати нерукотворні храми із живого каміння, яким є свідомі і зрілі християни, родини та цілі спільноти вірних, мирянські організації та рухи.

ü   Мирянські спільноти є питомою вагою Тіла Церкви, і їхпотрібно спрямувати до активних дій: євангелізації, служіння, місій, оборони віри, преображення суспільства.Соціяльна спрямованість мирян покликана творити професійно зорієнтовані організації, мирянські профспілки для захисту християнських цінностей та своїх прав.

ü   Рада мирянських спільнот як засіб координації діяльности мирянських рухів зможе зробити велику справу, бути великою силою Церкви у суспільстві та у державі.

ü   Через мережу рад по всій Церкві важливо підтримувати і поширювати добрі ініціятиви та приклади діяльности мирянських рухів (рух за життя, за тверезість, за чистоту стосунків та ін.).

ü   Важливо залучати для розбудови структур Церкви та апостоляту мирян вишколених фахових богословів і духівників, які отримали добру формацію за кордоном.

ü   Важливо використовувати та поширювати основні принципи і досвід мирянських спільнот та рухів, які є готовими відповідями на певні проблеми парафіяльного душпастирства. Для прикладу, принцип формації у спільноті «життя передається від життя», неперервність формаційного циклу, принцип малих груп, наставництва у передаванні досвіду віри на рівні однолітків, принцип«органічного зростання» через спільноту, чесноти братерства, єдности тощо.

ü   Важливо також, щоб мирянські об’єднання і спільноти, особливо ті, які мають свої мережі, реєструвалися у державі як громадські організації.Хоч це виглядає як зайвий клопіт для лідерів таких спільнот, це є реальна можливість виражати свій голос і християнську позицію та впливати на державу і ціле суспільство.

ü   Існує потреба духовного проводу та капеланства мирянських рухів, спільнот, профспілок, товариств, організацій. Важливим є не тільки капеланство військове, медичне чи в’язничне, але й капеланство подруж і родин (наприклад, у родинних центрах чи центрах передподружнього приготування), професійних груп і середовищ: вчителів, спортсменів, музикантів, бізнесменів, юристів,громадських організацій тощо. Для цього необхідно ввести додатковий душпастирський курс у семінаріях.

ü   При Комісії у справах мирян від 2015 р.створено відділ Душпастирства спорту, яке активно розвивається і прагне здійснювати формацію мирян через спорт − «Через спорт до Бога» із гаслом ап. Павла «Прославляйте Бога у вашому тілі». Важливо підтримати ці ініціятиви на всіх рівнях, щоб праця з молоддю і підлітками використовувала досвід і надбання спортивних товариств та католицького скаутингу, що допоможе зацікавити та залучити більше число невоцерковленої молоді.

ü   Важливо є вивчити досвід західних мирянських рухів щодо створення та функціонування соціяльних підприємств, де люди можуть працювати як волонтери і фахівці. з одного боку, молодь зможе отримати свій перший досвід праці, з іншого боку, особи старшого віку, які мають більше вільного часу,зможуть передавати свій професійний досвід як волонтери та євангельський досвід віри як апостоли.

ü   У цивілізованомусвіті поширене таке явище, як волонтерський рух. Українське суспільство в часі недавніх революцій та війни виявилобагато жертвенних мирян-волонтерів. Такий рух є доситьспонтанний, але очікує від Церкви євангельської солі, щоб об’єднати волонтерів навколо Христа і включити в апостолят мирян.

ü   У рамках апостоляту мирян також надзвичайно важливо єспівпрацювати з громадськими організаціями, які визнають себе якимось чином дотичними до Церкви.Надаючи їм належний духовний провід та формацію через духівників чи капеланів, можна преображати суспільство у Божий люд.

ü   Для поширення християнських поглядів у суспільстві важливо розвивати і використовувати католицькі видавництва, теле- та радіомовлення нашої Церкви, проводити різного роду конференції, семінари, лекції, тренінги, академічні вечори та інше.

ü   Багато інших ідей, думок та пропозицій сформується внаслідок координаційних зустрічей мирянських рад по всій Церкві, і це дасть новий поштовх для розвитку, адже найважливішою є добра думка, натхненна Богом ідея, яку разом зможемо втілювати в життя.

 

 

Рекомендована література

 

Документи ІІ Ватиканського собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Львів: Свічадо 1996.

Покликання і місія мирян (Christifideles laici). Апостольське післясинодальне повчання Вселенського Архиєрея Івана-Павла ІІ , 2-ге вид., Львів: Місіонер 2013.

Собор Української Греко-Католицької Церкви «Роль і місце мирян в Церкві», Львів 1998.

Ольга Сорока (упоряд.), Посібник для формації членів парафіяльних рад «Ідіть і ви в мій виноградник»,Львів 2016.

Комісія у справах мирян УГКЦ, Мирянські спільноти УГКЦ. Довідник, Львів 2015.

Олег Беген, Католицька Акція як мирянський рух в УГКЦ (1930-1939) // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії / за ред. о.Бориса Ґудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія. Число 5, Львів: Місіонер 2007. сс.. 248-255.

Андрій Сороковський (упоряд.), Матеріали до історії українського патріархального руху, Львів: Свічадо 2009.

О.М. Дзюба, Ставропігія // Енциклопедія історії України: у 10 т. / ред. В. А. Смолій (голова редкол.) та ін., / Інститут історії України НАН України, т. 9, Київ: Наук. думка 2012. сс.. 780-781.

Леонід Тимошенко, Ставропігія церковних братств у контексті Берестейської унії. Історіографічний аспект // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць / Інститут україноїнознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, вип. 15, Львів 2006-2007. сс.. 250-267.

Тарас Бублик, Участь греко-католицького мирянства у русі за легалізацію УГКЦ // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, вип. 32, Запоріжжя, 2012. сс.. 152-157.

Л.Й. Суененс (ред.), Католицька Харизматична Віднова. Богословські та душпастирські орієнтири. Документ з Малінес, Івано-Франківськ: Вогонь з неба 2010.