Бог і політика: думки про демократичне майбутнє
Джордж Вайґель
«... Хоча вони [християни] є жителями своєї країни, їх поведінка більше нагадує поведінку мандрівників; вони приймають всебічну участь як громадяни у житті своєї країни, однак поводяться як чужинці, не прив’язуючись до жодних земних речей. Для них кожна країна є батьківщиною, а будь-яка земна батьківщина є чужиною». «Лист Діогнета», 2 століття.
По-перше, те що робить ортодоксальне християнство для демократії, стосується тієї проблеми, яку можна окреслити як «створення простору для демократії». У Євангелії від Матвія, глава 22, наш Господь каже: «Тож віддайте кесарю те, що належиться кесарю, а Богові — те, що належиться Богові».
Ось це, я вважаю, направду революційний текст, громадянські наслідки якого вже працюють майже два тисячоліття. Треба відзначити дві основні речі щодо нього. Перше, Ісус віддає належне кесарю. Він не заперечує, що кесар має владу. Ані первісна Церква не заперечувала цю державну владу, делеговану прокуратору Понтію Пилату, який проголосив вирок смерті Господу. А другий, найважливіший аспект тексту від Матвія, глава 22, що Ісус шляхом зіставлення кесаря і Бога, позбавив божественної честі імператора, проголошуючи пріоритетність вірності Богу. Є речі, які стосуються лише Бога (суть Божі), які не стосуються кесаря. Тому що Бог є Богом, а кесар не є богом. А якщо кесар спробує зайняти ґрунт, який належить тільки одному Богу, тоді слід дати відсіч кесарю. Тому що кесар не є богом, земне царство не є сферою остаточної цілісної дійсності. Позбавляючи владу кесаря божественної честі, християнство позбавляє політику священного ареолу. Це досягнення має велике суспільне значення. Чому? Тому що воно очищає соціальний простір, у якому може формуватися політика переконання: саме у соціальній сфері може бути побудована правова держава з обмеженою і чітко визначеною владою з законними повноваженнями, головна функція якої полягає у забезпеченні основних прав своїх громадян. Тому що кесар не є богом, громадянське суспільство може існувати. Тому що кесар не є богом, держава стоїть на службі суспільству, а не навпаки.
По-друге, вплив християнства на демократію стосується того, якими людьми ми є, ким ми прагнемо бути, як громадяни демократичних держав. Не можливо мати демократію без достатнього числа демократів: без наявності достатньої критичної маси чоловіків і жінок, які засвоїли звички серця і звички розуму — себто, чесноти, іншими словами, — які необхідні для реалізації на практиці демократичного самоврядування. Демократія — це не машина, яка може працювати сама по собі. Така «машина» може лише на деякий час компенсувати недоліки громадян. Але в довгостроковій перспективі така «машина» повинна володіти механізмами певного взірця людського розуму і душі, аби могти запрацювати і забезпечити мету — людське процвітання. Кожний двохрічний вже є природним тираном: красивий клубок свавілля і зосередженості на собі, — якого необхідно у нашому громадянському суспільстві перемінити на демократичного громадянина, члена громадянського суспільства. Я не вважаю, що християнська ортодоксія як така — це єдиний можливий набір релігійних і моральних гарантій (повноважень) здатних перемінити тиранів у демократів. Але я вважаю, що християнський персоналізм і християнський погляд на стан людини може мати потужний і позитивний вплив на формування людського ставлення до «інших», яке суттєво важливе для реалізації демократії. К. С. Льюїс пояснює це ставлення у своїй проповіді «The Weight Of Glory» (Тягар слави): «Не існує звичайних людей. Ти ніколи не говорив з простими смертними. Нації, культури, мистецтво, цивілізації — це сфера смертних, і їхнє життя з перспективи нашого особистого життя, немов життя комара. Але це з безсмертними ми жартуємо, разом працюємо, укладаємо подружжя, зневажаємо їх, експлуатуємо — з безсмертними жахами або вічною красою... І наша благодійність повинна бути реальною і цінною любов’ю, з глибокими відчуттям гріхів, не зважаючи на які ми любимо грішника — що не є звичайною терпимістю, поблажливістю, які є пародією любові...»
Я вважаю, що ортодоксальне християнство народжує благоговіння до ближнього, до «іншого» як унікального суб’єкта. І це благоговіння включає релігійну терпимість. По суті, релігійна толерантність — це релігійне досягнення гарантоване релігією.
Джордж Вайґель, старший науковий співробітник з питань етики і суспільної політики, директор Центру католицьких досліджень. Відомий автор і коментатор з питань релігії і громадського життя.