Роздуми про духовність українських молодіжних організацій

Усі молодіжні громадські організації, які виховують або мають виховувати любов до України можна умовно поділити на три групи: патріотичні, національні та націоналістичні.

До перших належать ліберальні організації, спрямовані переважно на людей, у яких почуття національної свідомості спить міцним дитячим сном, проте сам факт його наявності спонукає власника інколи говорити українською мовою та називати себе українцем (у гіршому випадку — «укрaінцем»).

Третя група являє собою міцно згуртованих людей, об’єднаних ідеями Д. Донцова та М. Міхновського, вишколених пам’яттю про УПА та ОУН. Ось де можна зустріти справжніх, сильних і водночас жертовних українців, гаслом яких є: «Україна — понад усе».

А національні організації — це провідна ланка, яка має за мету збудити національну свідомість у людини. Інколи їм навіть вдається з «патріота» виховати націоналіста.

Що ж відбувається з духовним світом членів молодіжних організацій в Україні? Питання не просте, бо незалежно від приналежності до організації та любові до України віра в Бога лишається особистим вибором кожного. Проте певні закономірності тут можна простежити. Річ у тім, що кожна серйозна організація має ідеологію, а кожна ідеологія мусить мати практичне втілення. А тут усе просто.

Патріотичні організації фактично не мають ніякої ідеології, а якщо й мають, то питання віри ретельно оминають. Це зрозуміло, адже потрібно починати з меншого.

Організації національні підтримують «вірність Богові», навіть мають певні вимоги — людина має «відбувати релігійну практику свого обряду», жити за християнськими нормами. Проте на практиці ніхто цього не перевіряє, та й ніхто не змусить людину це робити. До того ж, не це є основним для таких організацій. Максимум, у що виливається ця ідеологічна засада — мовчазна молитва перед їжею (при чому саме через те, що вона є мовчазна, більшість не знає, як молитися, і просто мовчки стоїть) та рідкісний показовий похід до церкви, бесіда на «морально-етичну тематику».

Очевидно, що за таких умов багато членів національних організацій просто не знають і не розуміють основних засад християнського світогляду, перебувають у полоні стереотипів як щодо самого християнства, так і щодо доцільності його існування. Більшість ставиться до нього просто як до старої, напівмертвої традиції.

У націоналістичних організаціях ставлення до духовного розвитку найбільш повне та уважне з усіх. Відправною точкою слугує вже згадана теза: «Україна понад усе». Служіння Україні для членів таких організацій — найголовніше. Проте якщо в ідеологічних працях є згадка про Бога, то Він стоїть на першому місці, просто служіння Йому розглядають через служіння Україні («...найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім’я Нації чинною любов’ю до України»), вірність Йому — через вірність предкам («Прив’язання до... віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних... догм — це прив’язання є фундаментом нації». — Д. Донцов).

Саме тут можна зустріти людей, які знають, розуміють, живуть за нормами моралі, за принципами, ходять до церкви, відчувають, і вірять, і вчаться. Часто для членів організацій проводять спеціальні бесіди з кахетизації, пояснюють стереотипні думки. Проте це питання лишається для націоналістів другорядним на тлі праці для України. І духовний вишкіл часто лишається недопрацьованим. Тому багато членів націоналістичних організацій кажуть, що вони в Бога не вірять. Тому, незважаючи на збільшення кількості національно свідомої молоді, духовність українців значних змін не зазнає. І саме тому українські дисиденти Євген Сверстюк і Василь Овсієнко так дивуються, коли до церкви, де їх можна побачити кожну неділю, приходить більше ніж троє молодих українців.

Олеся Блащук,
спеціально для сайту
молодіжного православного братства
святих Бориса і Гліба

Джерело: http://kyivbratstvo.org.ua/ua/readarticle.php?article_id=16