Миряни в Церкві

Як уберегтися від релігійної маніпуляції

«Я за вас ревную Божою ревністю, бо я вас заручив лиш одному чоловікові, щоб появити вас чистою дівою Христові. Але боюся, щоб, як змій був обманув Еву своїм підступом, так не попсувалися думки ваші, й ви не відхилилися від простоти й чистоти щодо Христа. Бо коли б хтось прийшов і проповідував іншого Ісуса, не того, що його ми вам проповідували, або якби ви прийняли іншого духа, якого ви не прийняли, або іншу євангелію (спотворену), якої ви не одержали, — ви б радо терпіли (критику з боку апостола Павла)» (2 Кор 11, 2-4).

Останнім часом стаємо свідками негативних тенденцій до появи різних рухів та спільнот, які своєю діяльністю намагаються руйнувати єдність Церкви як Тіла Христового. Часто такі спільноти заявляють про отримані повноваження на «оновлення» Церкви безпосередньо від Святого Духа. З огляду на це важливо мати здорові контр-аргументи, аби протистояти цим деструктивним тенденціям на рівні особового спілкування у своєму середовищі.

Питання № 1. Чи можливо з певністю знати, чи певна людина є правдивим християнином? Чи можливо перевірити її твердження, що вона сповнена Святим Духом?

Так, можемо. Необхідно поглянути на її вчинки, її ставлення до ближніх, риси характеру. Згідно Святого Письма справжній християнин, у житті якого направду діє Святий Дух, повинен характеризуватися такими рисами (пор., Гал 5, 22-23) як: смирення, покора (Фил. 2, 5-8); лагідність (Гал 5, 23); готовність покласти своє життя за ближніх своїх (1 Йоан 3, 16); довготерпелива любов (1 Кор 13, 4); вимогливе ставлення до себе самих, і великодушне ставлення до інших (2 Кор 10, 1); милосердна любов (1 Кор 13, 4); несварливість, лагідність у ставленні до інших (Тит 3, 2); наслідування Христової любові (Фил 1, 3). Ці риси характеру — це духовні плоди Святого Духа у житті справжнього християнина (Гал 5, 22-23).

Питання № 2. Чому пересічні християни часто легко підпадають під вплив псевдодуховних вчителів? Головна причина чому люди легко вірять всяким «духовним пройдисвітам», які претендують бути «Божими устами» для мас — це банальне незнання Святого Письма, брак навику щоденного читання і роздумування над його істинами (Мт 22, 29). «Духовні» пройдисвіти часто демонструють добру обізнаність із Святим Письмом, проте свідомо використовують біблійні цитати щоб вводити людей в оману (2 Тим 3, 13), переслідуючи корисливі інтереси. Святе Письмо виразно остерігає про небезпеку появи у середовищі християн лжеучителів, лжеапостолів (2 Кор 11, 13; Фил 3, 2). Яка їх діяльність? Лжеучителі та лжеапостоли запроваджують неправдиве вчення та сіють роздори у Церкві Божій. На перший погляд, вони говорять про Христа з Назарету, про спасіння, проте проповідують «іншого Христа» (2 Кор 11, 4), передають людям «іншого духа» та «іншу євангелію». Чому? Зі слів Ісуса, тому що вони посягають на найвищі посади у Церкві, а саме на становище «лжехристів» (називаючи себе «Божими помазанцями»), виступають як «лжепророки», хоч і демонструють сумнівні «ознаки і чудеса» (Мат 24, 24). Їх «ознаки і чудеса» мають переважно психічну природу, є результатом умілої маніпуляції та гіпнотичного навіювання. Вони стверджують, що посідають духовні дари зцілення та вигнання нечистих духів (екзорцизму), проте ці дари не відповідають християнському очікуванню справжнього «відкуплення нашого тіла», яке відбудеться лише в моменті загального воскресіння, і зневажають цінність терпіння задля Христа.

Питання № 3. Чому ці песвдодуховні лідери все-таки зводять численних людей?

Ще Христос перестерігав про силу «фарисейської закваски», про заполонюючий вплив «лицемірного» книжника на людей. Такі «лжевчителі», зі слів Господа, самі до Царства Божого не приналежать й інших до нього не впускають, лиш накладають на плечі послідовників своїх численні релігійні приписи та навчають людських інтерпретацій Божої волі, аби забезпечити собі «перші місця» в народі. Насправді, «новітні фарисеї» чинять своїх адептів гіршими за себе «синами пекла» (Мат. 23, 15). Також це таємниця «духовної сліпоти» (автором якої є лукавий), яка діє в людях, що противляться волі Божій. Песвдодуховні вчителі, будучи помазаними духом «бога цього світу», зосереджують увагу своїх послідовників на власних персонах, власних дарах і служіннях, «своїй» правді, стверджуючи що це справжні дари від Бога. Коли критично, вживаючи здоровий глузд, поглянути на таких лідерів, то побачимо що вони самі засліплені власною псевдоправедністю, власною харизмою, і не беруть до уваги слів апостола Павла: «Випробовуйте себе самих, чи перебуваєте ви у вірі, пізнавайте себе» (2 Кор 13, 5).

Питання № 4. Як можемо пізнати справжніх послідовників Христа?

Справжніх християн можемо пізнати по тому, чи перебуває у їх серцях і вчинках справжня християнська любов, «зв’язок досконалості» (Кол. 3, 14) між членами Церкви Христової. Справжні послідовники Христа — це ті, що пізнали Ісуса з Назарету як Сина Божого, які прямують за Господом, прагнучи у всьому виконувати Божу а не власну волю, воліють співрозп’ястися з своїм Господом, аби у них відобразився характер Христа, його лагідна і смиренна вдача, якій чужі претензії на автократичну земну владу у Церкві та світі.

Питання № 5. Кому ж служать такі псевдодуховні «помазанці»? Богові Небесному чи «богу світу цього»?

Зі сторінок Нового Заповіту бачимо, що можливо для людини спілкуватися із світом лукавих духів, отримувати від них силу та переконливі ознаки, сповнюватися їх присутністю, а навіть стати жертвою їх духовного обману. Сатана як «бог цього світу» також відповідає на молитовні прохання своїх послідовників, подаючи їм духовну «силу», «владу», відчуття земного комфорту. Приклад такого псевдодуховного провідника — це Симон чародій з книги «Дії Апостолів», який виявляв надзвичайні «духовні» дари до навернення і після зустрічі з християнами бажав купити собі владу і духовні дари у Церкві (Дії 8, 9-11). «Бог світу цього» також передає, посилає «дар» свого «лукавого духа» (2 Сол. 2, 8-12; Мат 24, 24), наприклад, дар знати таємниці людей (Дії 16, 17), виголошувати неправдиві пророцтва та видіння (Єрм. 14, 14), виявляти лжемудрість (земну, бісівську) (Яків 3, 15), паралізує волю їх послідовників (2 Тм. 2, 26), співдіє проявам дивних ознак і фальшивих чудес (2 Сол. 2, 9). «Лжеучителі», «помазані» лукавим духом, «лицемірно навчають неправду», у них власне сумління «знищене» гріхом, а тому вони накладають на своїх послідовників надмірні аскетичні тягарі, наприклад: «забороняють одружуватися», «наказують стримуватися від їжі», яку Бог створив для добра людини, творять додаткові правила поведінки, аби обтяжити сумління людей через неможливість їх виконання (1 Тм 4, 1-4).

Питання № 6. Які способи маніпуляції застосовують псевдодуховні провідники?

Ще апостол Павло перестерігав про лукаву діяльність «лжеапостолів» та «лжеучителів» (ІІ Тим. 3). У діяльності «лжеапостолів» можемо розпізнати нездорову тенденцію маніпулювання своїми послідовниками. Найбільш успішний та поширений спосіб маніпулювання свідомістю людей — це нав’язування легковірного страху (штучних фобій) перед гріхом проти Святого Духа, перед Божими прокляттями, перед небезпекою легко втратити спасіння і піти до пекла (1 Ів 4, 1). Страх завжди паралізує волю людини, її ініціативність, активність, перетворює індивіда на «зманіпульованого» і «запрограмованого» прибічника. Легковірний людський страх прямо суперечить Божій любові, про що каже апостол Іван, закликаючи жити любов’ю, а не страхом. «Лжепомазанці», будучи самі засліплені «духом обману» (1 Ів 4, 6), прагнуть високих посад у Церкві, вважають себе «спасителями», обраними самим Богом, бачать себе бездоганно праведними у власних очах. Отож, другий спосіб маніпулювання людьми — це проголошення і вивищення власного духовного авторитету в середовищі своїх послідовників, заборона критики власних повноважень, немов би безпосередньо «отриманих від бога», приписування «непомильності» своєму вченню, ніби то отриманого як «особисте відкриття» від бога.

Третій спосіб маніпулювання — це занижування ролі людського розуму та здорового глузду в духовному житті, свідоме блокування проявів здорового глузду, перешкоджання нормальним звичкам спілкування індивіда з навколишнім світом. Завербований послідовник болісно відчуває внутрішню боротьбу між власним новим «я» і довколишнім світом, аж до роздвоєності свого внутрішнього світу між доказами здорового глузду та «ірраціональними вимогами» вірити на слово своєму псевдодуховному провідникові. Рядовому членові секти забороняється мати власну точку зору на те, що відбувається у світі та всередині спільноти, сповідувати власний духовний шлях до Бога.

Четвертий спосіб маніпулювання — це залякування послідовників, що у випадку непослуху (у своїх думках і ділах) їм загрожують миттєві покарання, це надмірна фіксація мислення своїх послідовників на Божих карах, наголошування готового переліку різних вчинків через які відразу спадає Боже прокляття. Це свідоме прищеплення своїм послідовникам спотвореного образу Бога як Суворого Судді, але не люблячого Батька. П’ятий спосіб маніпулювання — це постійне протиставлення «ми» — «вони», «біле» — «чорне», «ми завжди праві» — «вони неправі», бо не з нами.

Питання № 7. Як відбувається відпадіння від Істини та Церкви Христової довірливих християн, які пристають до зібрання псевдодуховних «лжеучителів», «лжеапостолів»?

Процес відпадіння від Істини відбувається поступово, поетапно в житті християнина. Ось схематичний перелік етапів (кроків) відпадіння і «навернення» до спільноти-секти: 1) некритичне слухання проповідей, закликів до глибшого навернення; 2) емоційно-духовний досвід «зустрічі з богом», отриманий у новій спільноті; 3) приймання псевдо-духовних дарів «згори», отримання особистого визнання у середовищі нової спільноти; 4) поява фанатичної некритичної довіри новим провідникам; 5) відкритість на хибне керівництво від бога через дар видіння і пророцтв, що є звичайнісіньким психологічним маніпулюванням людиною; 6) падіння у серйозні гріхи, як результат моральний крах і зневіра у собі та своїх ідеалах; 7) зовнішній осуд спільноти і виключення із секти; 8) повернення у світ, стан цілковитої зневіри та апатії до духовних цінностей. Пройшовши усі ці ступені духовного митарства і поневіряння, «злети та падіння», людина лише тоді відчуває вповні на собі природу та походження тих «духовних дарів», які на початках її так приваблювали.

Питання № 8. Хто такі «Божі помазанці»? Чи можуть окремі особи претендувати на особливий статус у Церкві недоторканних «помазанців» і пророків?

Слід пригадати біблійну правду, що кожен християнин є «помазанцем» Божим, який був «запечатаний» Святим Духом і має «помазання Святого Духа», який дає сенс розуміння правд християнської віри та розрізнення між добром і злом (ІІ Кор. 1, 21; I Івана 2:20, 25-27).

Питання № 9. Чи можна знайти на сторінках Нового Заповіту конкретні приклади деструктивної діяльності «лжеучителів», які прагнули розколоти Церкву?

Апостол Іван перестерігав перед пресвітерами, які відкидали установлену владу і авторитет у Церкві: «Я писав до Церкви, але Діотреф, що прагне у них бути першим, нас не приймає. Тому, як прийду, згадаю про його вчинки, що він робить, виговорюючи на нас лихі слова. Та цього йому не досить: він і сам братів не приймає, і боронить тим, які хочуть приймати, і з Церкви виганяє. Любий, наслідуй не зло, а добро. Хто добро чинить, той від Бога. Хто чинить зло, той не бачив Бога» (3 Івана 9-11). Діотреф як пресвітер місцевої церковної громади поводився зарозуміло, керуючись власними амбіціями в Церкві, й проповідував власне вчення, видаючи його за вірне апостольське вчення. Діотреф був авторитарним управителем, який хотів привласнити собі виключний авторитет (непомильності та посідання духовних дарів) у Церкві. Цей приклад свідчить про нерозуміння природи Церкви Христової як братерської спільноти у Христі, де служіння пресвітерів є служінням, а не урядовою посадою із привілеями як у земному суспільстві (Мр 10, 42-45). Апостол Павла висловлював подібні перестороги: «Благаю вас, брати, остерігайтеся тих, що ширять незгоди та зневіру проти науки, якої ви навчились, і уникайте їх; бо такі служать не Господові нашому Христові, а власному череву і милими та піднесеними словами зводять серця простодушних» (Рим. 16, 17-18). Та: «Нехай ніхто вас не зводить марними словами, бо, власне, через це спадає гнів Божий на синів бунтівливих. Не майте, отже, нічого спільного з ними! Ви були колись темрявою, тепер же — світлом у Господі: поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве. Шукайте пильно того, що Господеві подобається. Не беріть участи в безплідних ділах темряви, а радше їх картайте, бо що ті люди потай виробляють, соромно й казати. Все, що ганиться, стає у світлі явним, а все, що виявляється, стає світлом» (Еф. 5: 6-13).

І апостол Петро перестерігав своїх співбратів по душпастирському служінню: «Тож пресвітерів з-поміж вас заклинаю, я — сам теж пресвітер і свідок мук Христових і співучасник слави, що має об’явитись: Пасіте довірене вам Боже стадо, доглядаючи за ним не примусово, а добровільно, по-божому; не для лихого зиску, а доброхіть, і не як пануючі над вибраними (християнами), але бувши зразком для стада. І як з’явиться Архипастир, отримаєте нев’янущий вінець слави. Так само ви, молоді (пресвітери), коріться старшим (пресвітерам). А всі ви вдягніться в покірливість одного супроти одного, Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать. Смиріться, отже, під могутньою Божою рукою, щоб він підняв вас угору своєчасно. Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується про вас» (І Пет. 5, 1-7).

Питання № 10. Що означають слова апостола Павла «анатема» на тих, що проповідують «інше євангеліє» у Церкві?

Апостол Павло говорить про «анатему» (прокляття) у листі до Галатів (зокрема гл. 1), маючи на увазі коливання церковної спільноти в Галатії в доктринальному вченні щодо питання підстави, на якій людина оправдується перед Богом і може претендувати на дар спасіння від Бога. Серед галатійських християн було багато юдеохристиян, які в минулому жили згідно Юдейського релігійного закону (як євреї), і ставши послідовниками Христа і вчителями у своїх спільнотах, почали навчати по-іншому, аніж навчилися від апостола Павло про питання спасіння в Христі, і значення християнської праведності. «Нерозумні» галати допустилися серйозної помилки, за яку їх картає апостол Павло, а саме: вони вимагали від новонавернених християн дотримуватися усіх релігійних приписів Юдейського закону, включно з обрізанням, релігійними святами, аби так оправдатись перед Богом. Єресь галатійських вчителів полягала у нерозумінні ролі Христа у нашому спасінні. Апостол Павло навчав їх зовсім іншого Євангелія, що лише праведність Христа, Божого Сина, Його досконале сповнення закону Мойсеєвого, стало підставою нашого примирення з Богом і отримання дару Святого Духа. У даній ситуації, яку описав Павло, мова не йшла про сумніви щодо Божества Христа Богочоловіка, чи інші догми християнської віри, які були прийняті у наступні віки історії Христової Церкви. Також апостол Павло у даній ситуації показує, що християнину не личить перед Богом хизуватися власною праведністю, особливими «духовними дарами», сумлінним дотриманням релігійних приписів, бо це не є підставою розвитку стосунків між Богом і людиною. Лише Божа благодать, Божа любов виявлена у Христі Ісусі стає ґрунтом для розвитку життя Церкви та особових стосунків з Богом і поміж самими християнами.

Зі слів Павлових, лише ті, хто хоче оправдатися власною праведністю перед Богом, ригористичним дотриманням усіх приписів Мойсеєвого закону, і надалі знаходяться під Божим прокляттям. Чому? Бо вони є сліпими до євангельської правди, вони витворили власне «інше євангеліє», вони не спроможні користати духовно із плодів смерті та воскресіння Христа, їх фальшиве «інше євангеліє» навпаки поневолює людину.

Назад